Спочатку:
На сторінку книги
Післямова…
…Минуло трохи більше семи років. Червень більше не лякав Марію запахом диму. Тепер він пах чебрецем, травою, яку щойно скосили у Кульчиївцях, і розпеченим металом, чий запах доносився з майстерні, яку Данило облаштував собі поруч із їхнім новим домом.
Марія — така само гарна, як і раніше, але трішечки старша й статечніша, — стояла на терасі маєтку, спостерігаючи, як подільське сонце повільно сідає за горизонт. Вона більше не була тією тендітною випускницею у розірваній білій сукні, яку Данило підібрав на обочині біля палаючої машини.
Після того вечора, коли вогонь забрав Яна, у ній прокинулася сила, про яку Аннет тільки здогадувалася. Це була потужна сила української відьми — жінки, яка знає ціну не лише життя, а й смерті. Її погляд став глибшим, а рухи — впевненими, наче вона нарешті відчула під ногами ту саму землю, за яку так довго боролися чоловіки її роду.
Дан, її коваль з минулого, якого вона до нестями кохала триста років тому, обравши його, а не власне спаплюжене паном життя, підійшов ззаду, обійнявши її за талію. Його руки все ще були гарячими після роботи, і Марія мимохіть притулилася до нього.
Їхнє вінчання після розпису у маленькій церкві в Кульчиївцях було тихим, майже таємним — тільки для своїх. Це був союз, запечатаний не на папері, а століттями очікування. Коваль нарешті повернув свою жінку додому.
— Знову вдивляєшся в сутінки? — тихо запитав він.
— Ні, Дане. Я просто дивлюся на дітей.
На галявині грався семирічний Ян. Він був копією свого батька — ті самі світлі очі, те саме темне ледь хвилясте волосся, та сама зухвала усмішка, але в його рухах було більше спокою.
Марія не стала приховувати його походження. Кшиштоф з Ельжбетою, розбиті втратою єдиного сина, пройшли довгий шлях від ненависті до розуміння, прощення й благання про можливість мати онука.
Марія дозволила їм бачитися з хлопчиком, не приховуючи від старшого сина його походження, тож він добре знав усіх своїх дідусів і бабусь. Войцехівські переписали на маленького Яна всі свої статки, наче намагаючись золотом викупити провину перед минулим. Але Ян-молодший більше любив майстерню Данила, ніж польські маєтки.
Поруч із братом крутилися дві молодші сестрички — близнючки Дарина й Орися. Вони були татковими доньками, але Аннет уже зараз бачила в них те, що змушувало її задоволено мружитися.
Дівчатка мали силу, даровану їм рідною землею. Вони могли зупинити дощ або заговорити траву, і прабабуся Аннет, яка офіційно “вийшла на пенсію”, проводила з ними цілі дні, передаючи дівчаткам знання, яких не знайти у жодних підручниках.
Аннет тепер рідко з’являлася в місті. Вона повністю передала Марії свою фармацевтичну фабрику, яка під керівництвом онуки перетворилася на справжню імперію фітопрепаратів. Сама ж Аннет нарешті повністю оселилася в Кульчиївцях, повернувшись до своїх витоків, де тепер уже відкрито, ні від кого не ховаючь, без перук приймала тих, хто шукав істину.
Чортополох-старший нарешті відійшов від справ. Він очолив Наглядову раду холдингу, але більшу частину часу проводив у кріслі-гойдалці на веранді, з гордістю спостерігаючи, як Захар жорстко і впевнено тримає кермо сімейного бізнесу. Ярина ж, яка так і займалася дизайном інтер’єрів, з радістю облаштовувала їхнє сімейне гніздо вже тут і гралася із внуками.
Вона теж нарешті відчула полегшення. Дивлячись на Марію з Даном, жінка розуміла: цей чоловік — не маріонетка в руках її чоловіка чи батька. Коваль був надійною опорою для її доньки, людиною, яка сама приймає рішення і понад усе цінує свободу своєї сім'ї.
Поруч із ним Марія була не просто “спадкоємицею статків”, а коханою жінкою, про яку дбають не через гроші, а тому що люблять. Люблять її саму, а не гроші родини.
Марія побачила, як до неї підбігла маленька Орися і простягнула букет польових квітів.
— Мамо, подивись! Вони не в’януть, навіть якщо їх не ставити у воду. Я так захотіла.
Середня відьма посміхнулася і погладила одну з молодших відьмочок по голові. Вона знала: цей рід більше ніхто не спалить.
Того вечора вона знову вийшла на вигін, де триста років тому Ян розпорядився поставити для неї стовп. Тепер там ріс старий дуб. Марія заплющила очі й відчула, як вітер розвіює залишки старого попелу. Біль пішов. Залишилася тільки вдячність — до Яна, який став її уроком, і до Данила, який став її життям. Вдячність ще й за те, що зрозумів усе правильно, а не приревнував, не образився й не відвернувся, як могло бути, якби він пішов на поводу у власного чоловічого его.
Яна вона пам’ятала завжди, бо якась частина її душі так і належала тому, кого вона без пам’яті любила у цьому житті. Батькові свого первістка. Але вона пам’ятала й те, чому все так сталося. І не тільки пам’ятала, а простила й прийняла, звільнивши його душу від страшного гріха.
Кармічне коло розімкнулося, перетворившись на нескінченну дорогу вперед. Над Поділлям зійшов місяць, і в його світлі Марія Чортополох-Коваль виглядала як справжня відьма на своїй землі. Відьма, яка, переживши неймовірний біль, зуміла стати щасливою…
Кінець
