Спочатку:
На сторінку книги
Маріка й справді росла «дикою», бо її врода розцвітала всупереч бідності й тяжкій праці, до якої дівчинку привчали змалку. Її шкіра пахла любистком і димом, а волосся було настільки густим, що жоден гребінь не міг з ним упоратися.
Сільські жінки перешіптувалися за її спиною, хрестили дітей, коли Маріка проходила повз них, але коли в когось починалися важкі пологи, то бігли саме до їхньої хати під лісом, хапаючи стару Ганну чи вже й Маріку за руки з благанням про допомогу в очах.
А Данило... Данило був у її житті стільки, скільки вона себе пам’ятала.
А знали вони одне одного ще відтоді, коли обоє ходили босоніж «без штанів» по теплій куряві вулиць. Пізніше вони разом крали яблука у панському саду, разом тікали від розгніваного гусака біля млина. Разом… та хіба все згадаєш, що вони робили вдвох?!
Маріка пам’ятала, як вони малими билися на палицях біля річки: вона завжди була спритнішою, а він — незграбно-дужим. І Данило завжди піддавався їй, хоч був удвічі сильнішим. Він лише сміявся, коли вона перемагала, і в його очах уже тоді світилося щось таке, чого вона ще не вміла не те що назвати, а й розпізнати.
Потім дитинство скінчилося. Данило став помічником у дядьковій кузні, а потім і в батька на млині. Його плечі розширилися, руки стали зашкарублими, а голос налився низькою чоловічою силою. Тепер він приносив їй перші лісові горіхи в полотняній торбинці, мовчки відганяв сільських хлопців, коли ті на свята занадто сміливо намагалися вкрасти її хустку.
Справжнє ж усвідомлення того, що він — її доля, прийшло пізніше, усього рік тому. Було якраз велике літнє свято, Купайла. Маріка стояла біля води, відчуваючи, як трави навколо буквально кричать від надлишку соку й природних чарів. Весь світ вібрував від прихованого бажання, і відьомська кров у її жилах теж вирувала, наче крутий окріп.
Данило підійшов до неї ззаду. Він нічого не сказав, не намагався обійняти чи вкрасти цілунок, як робили інші хлопці, вискакуючи з кущів, наче Пилип з конопель. Він просто подав їй руку, щоб вона не посковзнулася на вологому, вкритому мохом камінні Смотрича.
Його долоня була гарячою, як розпечений леміш, шорсткою від праці, і в той момент Маріка відчула не силу дерева чи вітру, а силу людини. Її обдало жаром, сильнішим за будь-яке купальське багаття. Вона подивилася на нього — на його світле волосся, вигоріле на сонці, що вибивалося з-під картуза, на його чесні, трохи збентежені очі, — і зрозуміла, що хоче належати тільки йому.
Це було просте, земне кохання, без чарів, без підсипаного в питво зілля. Кохання, яке обіцяло не магічні польоти, а тихі ночі на покосах, запах хліба в хаті й дитячий сміх на порозі.
Саме він, Данило, став її якорем у цьому світі. Коли відьомська сила починала брати гору, змушуючи її хотіти кричати разом із бурею чи бігти кудись у ліси, він просто клав руку їй на плече — і світ знову ставав зрозумілим, безпечним і стійким. Він не знав глибини її сили, він боявся її магії, як і всі інші, але він знав її душу. І цього було достатньо.
Маріка посміхнулася своїм думкам, накриваючи глечик із настоянкою чистою, вибіленою на сонці полотниною. Вона поправила волосся, глянувши у відро з водою, як у дзеркало. Сьогодні він прийде. Й сьогодні вона знову відчує цей запах борошна, заліза й чесної любові, і на мить забуде про ту чорну хмару, що бачила в очах у баби Ганни.
Вона ще не знала, що за пагорбом, у білому кам’яному маєтку, Ян Войцехівський уже наказав сідлати свого вороного коня. Вона ще не знала, що її «сонце», про яке вона казала бабусі, вже потрапило у приціл людини, яка звикла гасити будь-яке світло, що належить не їй.
Вона ще нічого не знала…
