Спочатку:
На сторінку книги
38.4.
— Ви заряз тицяєте мені під ніс якусь макулатуру. Ви думаєте, що право на землю дає шматок паперу, який триста років гнив у варшавських архівах? Та це ж музейний експонат, не більше! Ця земля пам'ятає не грамоти, а плуг і кров. Мої предки тут лишалися, коли ваші втікали до Парижа в лакованих штиблетах. Вони вмирали в цих ярах, вони годували цю землю собою. То хто на неї має більше права? Той, хто тримає папірець, чи той, чиї руки вміють тримати плуг?
Кшиштоф напружився, його обличчя почало повільно наливатися червоним.
— Це цивілізований світ, Олександре! Ви не можете просто ігнорувати міжнародне право!
— У Кульчиївцях, як і в навколишніх селах, право — це я, — спокійно відрізав Чортополох, струшуючи попіл на дорогий килим, навіть не дивлячись на нього. — Ваша Європа закінчується там, де починається мій чорнозем. Ви можете завалити мене позовами, можете бігати по кабінетах у Брюсселі, але поки я живий, жоден “лев” чи хто там ще не отримає тут навіть метра бур'яну. А якщо спробуєте тиснути... Ну що ж, я бачив багато завойовників. Всі вони тепер — добрива для мого врожаю.
— Ви мені погрожуєте? — обличчя Кшиштофа, який такого точно не очікував, витягнулося від здивування. — Це ж… це ж…
Чортополох же нарешті глянув на шкіряну папку, але так, ніби це була використана серветка.
— Що?! — спитав він у поляка, але той так і не знайшов, що сказати. — Краще заберіть свій антикваріат, Кшиштофе. Він гарно виглядає в музеї, але в реальному житті від нього тільки дим і попіл. Як від моєї сигари… Пане Кшиштофе, ви — людина освічена. Ви маєте розуміти: ця земля добре пам'ятає, як ваші предки втекли звідси, коли запахло смаленим у сорокових, а мої — залишилися в цій землі гнити під час голодоморів і війн.
Кшиштоф нарешті оговтався й нахилився вперед, ніби забувши про свої дипломатичні “уміння”, а його очі звузилися до холодних щілин й зблиснули холодним вогнем.
— Ну, тоді все буде інакше, Олександре. У мене є ресурси, щоб зупинити роботу вашого агрохолдингу за один тиждень. Одне звернення до європейських регуляторів про “сумнівне походження активів” — і ваші рахунки в іноземних банках будуть заблоковані до з'ясування обставин. Ви не зможете продати жодної тонни зерна на експорт. Ви просто згноїте врожай, чекаючи на рішення судів, які триватимуть десятиліттями.
— І що ти пропонуєш? — запитав Чортополох, забувши про ввічливість і насмішкувато дивлячись на цього польського індюка. — Впустити вовка в кошару до овець?!
— Мої юристи підготували договір, назвімо його “Мировою угодою”, — Кшиштоф усе ще вірив у те, що йому вдасться домовитись, тож він виклав на стіл другий документ, уже сучасний, надрукований на цупкому папері. — Ви добровільно передаєте управління земельним банком Кульчиївців моєму фонду.
— Ага… ага… — кивав головою Чортополох. — Що ще ти хочеш, шляхтичу?
— Натомість я роблю Захара своїм молодшим партнером у логістичному проєкті, — той навіть не відчув іронії в голосі співбесідника, тож натхненно продовжував далі. — Ви залишаєте собі будинки, техніку... але господарем тут стаю я. Це найкращий вихід. Ваша родина увійде у вищий світ Європи не як куркулі з чорноземом під нігтями, а як частина польської бізнес-еліти. Ви ж хочете для Марії кращого майбутнього?
Олександр мовчав, дивлячись на Войцехівського поглядом, який він так і не зумів прочитати.
— Ти забув про одну важливу деталь, шляхтичу, — Чортополоху набридло грати роль циркового клоуна, тож він вирішив поставити у цій виставі свою крапку. — Ти думаєш, що твоя держава орендувала для тебе ці квадратні метри, й ти відразу став тут власником? Але навіть не помічаєш, що в цьому домі стіни дихають не вашим повітрям. Ти покликав мене, щоб показати ці папери? А ми в цю землю вросли своїм корінням… Невже це так важко зрозуміти?!
