Спочатку:
На сторінку книги
23.2.
Він знову різко обернувся до Катерини, яка стояла біля столу, спостерігаючи за ним з-під лоба. Покоївка бачила, як роздуваються його ніздрі, як темніють очі — пан був на межі. Вона повільно підійшла, торкнулася його руки своїми гарячими пальцями.
— Пане Яне... не мучте себе. Вона лише дівка з лісу. А я тут. Ваша... вся ваша.
Ян раптом схопив її за потилицю, намотавши волосся на кулак, і притиснув обличчям до масивного столу, заваленого сувоями паперів й картами маєтку. Катерина лише видала короткий, гортанний звук — чи то від болю, чи то від збудження, він так і не зрозумів.
— Кажи мені! — прохрипів він їй у саме вухо, нависаючи зверху. — Що кажуть баби біля колодязя? Чи збирається вона? Чи надіває сорочку для мене?
— Кажуть... — Катерина важко дихала, відчуваючи, як він своїм міцним тілом притискає її до твердого дерева. — Кажуть, що вона сьогодні довго милася у джерелі... Розчісувала волосся. Але не для вас, пане... Ох... не для вас. До вінчання ніби готується. Данило вже й скриню до млина перевіз. Вони сміються з ваших наказів, пане Яне... Сміються за вашою спиною!
Ці слова стали останньою краплею. Ян різко задер її спідницю, оголюючи міцні білі стегна. Його рухи були позбавлені будь-якої ніжності — це була розправа. Він увійшов у Катерину з розгону, грубо і нещадно, виміщаючи на ній усю свою злість, приниження від ярмаркової відмови й тваринну жагу до іншої.
Катерина ж вчепилася нігтями у стіл, дряпаючи папір, її дихання збилося на хрипкий стогін.
— Так... отак... пане... — вигукувала вона, прогинаючись у спині.
Але Ян її не чув. Він заплющив очі, і в червоному тумані свого гніву уявляв не Катерину. Він уявляв, як під ним звивається тіло Маріки. Як її дике волосся розсипається по цих столах, як вона благає його зупинитися, а він лише міцніше стискає її зап’ястя, доводячи своє право — право господаря над рабою.
Фантазія була настільки гострою, що Ян відчув майже фізичний біль. З коротким, звірячим риком він кінчив, але полегшення не прийшло. Лише пустка всередині й ще більша лють.
Шляхтич відсторонився, грубо відштовхнувши покоївку, яка намагалася повернутися до нього, щоб отримати бодай дещицю ласки.
— Геть! — кинув він, поправляючи пояс. Його голос був холодним, як лід на Смотричі. — І приклич сюди Горбача. Він мені треба зараз же!
Коли Катерина, присоромлена й розпатлана, вибігла з кабінету, Ян налив собі повний кухоль червоного вина. Його руки ледь помітно тремтіли. Сонце за вікном уже почало торкатися горизонту, забарвлюючи небо у колір свіжої крові.
“Вона не прийде, — раптом усвідомив він, і ця думка вдарила його дужче за батіг. — Вона посміла знехтувати моїм словом”.
У двері обережно, наче щур, постукав староста Горбач. Його маленькі очиці бігали, а спітнілі руки безладно смикали ґудзик жупана.
— Пане... ясновельможний пане... гайдуки доповідають... — він затинався від страху. — Біля млина бачили рух. Дівка... вона не збирається до маєтку. Кажуть, Данило-коваль зачинив усі двері й нікого не впускає. Люди шепочуться, що вони... вони вже там разом. Гріх чи не гріх, а вашого права не визнають.
Ян повільно обернувся. Обличчя його було блідим, як полотно, а очі світилися тим самим вогнем, який колись бачили селяни перед тим, як пан наказав спалити цілий хутір за непокору.
— Отже, вона вибрала війну, — тихо сказав він, і в цьому шепоті було більше загрози, ніж якби він зараз голосно кричав, зриваючи горло вд злості. — Горбачу, збирай гайдуків. Бери нагайки, бери факели. Ми поїдемо за моїм правом самі. І цього разу я не буду чекати її в покоях. Я візьму її там, де знайду — на очах у її коваля, на попелі їхнього млина. Нехай все село бачить, що буває з тими, хто забув, хто тут бог і закон.
Він підійшов до каміна і різким рухом кинув у вогонь червону стрічку. Шовк спалахнув миттєво, скорчившись у жадібному полум'ї, перетворюючись на чорний попіл.
Ян Войцехівський більше не був закоханим вдівцем чи вдячним за порятунок сина паном. Він був пораненим звіром, у якого вкрали територію. І він збирався залити її кров'ю, аби повернути собі владу.
