Спочатку:
На сторінку книги
25.2.
Дівчина повільно встала, підійшла до баби Ганни, яка спокійно сиділа біля печі, перебираючи пучки сухого безсмертника, і мовчки прихилилася головою до її гострого плеча. Стара знахарка не сказала ні слова, лише поклала свою суху, пахучу від трав руку на лоб онуки. У цьому жесті було все: і благословення, і прощання, і німе знання того, що справжня буря ще попереду.
— Вона чекає, — прошепотіла Ганна, дивлячись на Орисю. — Не руш її. Вона тепер бачить те, чого ми з тобою вже не бачимо. Вона чекає, коли хижак зробить свій крок.
А хижак, який вийшов на лови, не забарився, бо він уже був у сідлі.
На подвір’ї маєтку Яна Войцехівського панував хаос, сповнений кривавих відблисків. Гайдуки запалювали смолоскипи, коні іржали, б’ючи копитами об камінь. Ян сидів на своєму вороному, міцно стискаючи повіддя. Його обличчя було маскою з білого мармуру, а очі горіли божевільним вогнем.
— Горбачу! — крикнув він старості, який звично метушився поруч. — Веди! Прямо до млина! Я хочу бачити, як цей коваль буде вити, коли я буду брати його дівку на його ж очах!
Він уже уявляв цей момент. Уявляв, як він розірве на Маріці сорочку, як відчує запах її страху... Він уже поставив ногу в стремено, щоб дати сигнал до наступу.
Але раптом... його рука завмерла на півдорозі. Ян подивився на вогонь смолоскипа, що тріщав зовсім поруч, і в його мозку щось клацнуло. Холодна, зміїна думка проповзла крізь його хтивість.
“Якщо я візьму її силою зараз, — подумав він, і на його обличчі повільно з’явилася страшна неприродна усмішка. — Це буде занадто швидко. Вона зненавидить мене, коваль помре героєм, а село буде вважати їх мучениками. Це... дуже просто. Дуже милосердно. І це їх нічого не навчить”...
Він згадав її погляд — не рабський, а сповнений внутрішньої сили, якої просто не може бути у звичайної селянки, хай навіть і тієї, кого вважають відьмою. Згадав, як вона вирвала руку. Він тоді зрозумів, що вона не боїться болю. Вона боїться за інших.
Ян повільно витягнув ногу зі стремена і зіскочив на землю.
— Гасіть вогонь, — тихо, майже по-діловому сказав він.
— Як... гасити, пане? — Горбач ледь не впав з несподіванки. — Ми ж... ми ж їдемо? Коні застоялися, хлопці чекають...
— Ми не їдемо, — Ян підійшов до старости впритул. Його голос тепер звучав як шелест сухої зміїної шкіри. — Я передумав. Взяти її тіло зараз — це як з’їсти незрілу ягоду. Я хочу іншого. Я хочу, щоб вона сама приповзла до цієї брами. Щоб вона стояла на колінах і благала мене взяти її, як про найбільшу милість.
Гайдуки перезирнулися, нічого не розуміючи, але мовчали, знаючи важку руку й гарячий норов пана. А Ян продовжував, і його очі світилися холодним, розважливим божевіллям:
— Ми не будемо їх вбивати. Ми будемо їх душити. Повільно. Горбачу, слухай мій наказ. Від завтрашнього ранку — закрити випас для селянської худоби на всіх моїх луках. Хто вижене хоч одну корову — забивати на місці, а господаря на стайню під батоги. Весь ліс оголосити заповідним — за кожну зібрану хмизину відправляти в рекрути.
Ян зробив паузу, насолоджуючись тим, як блідне обличчя старости.
— А головне... Млин Кіндрата. Від завтрашнього дня опечатати жорна. Кожен, хто принесе туди зерно, — ворог пана. Нехай гниють зі своїм борошном. Я хочу бачити, як Маріка дивитиметься в голодні очі своєї матері. Я хочу бачити, як Данило дивитиметься на свого розореного батька. Я хочу, щоб усе село почало ненавидіти її за свій голод. І коли вони самі почнуть штовхати її до моїх воріт, щоб врятувати свої шкури, ось тоді я отримаю справжню втіху.
Ян розвернувся і пішов у маєток, кинувши повіддя гайдуку.
— Насолоджуйся своєю ніччю, Маріко, — прошепотів він, дивлячись на далеку зірку над річкою. — Це остання ніч, коли ти дихаєш вільно. Потім повітря у моїх Кульчиївцях стане для тебе отрутою.
