Спочатку:
На сторінку книги
48.2.
— Це просто весна, Марі. Хтось торішнє листя палить на островах, — він легковажно відмахнувся, знову пірнаючи у свої мрії про Краків.
Поки в машині над древньою річкою Марія боролася з привидами минулого, у високих кабінетах київських бізнес-центрів війна виходила на фінішну пряму. Юридична баталія між Войцехівським і Чортополохом досягла піка абсурду й жорстокості. Кшиштоф, відчуваючи, як ґрунт тікає з-під ніг, кинув у бій останній резерв — фальсифіковані витяги з архівів Подільської губернії, які нібито підтверджували право його роду на “особливий статус Кульчиївців” навіть після 1921 року.
Проте Олександр Андрійович не дарма стільки років тримав цю землю за горло. Захар Чортополох разом із Ковалями провели блискучу операцію так званого юридичного випалювання. Кожна копія, яку намагалися легалізувати юристи Кшиштофа, зустрічала на своєму шляху непереборний контрдокумент.
— Вони намагаються довести, що Ризький мир мав якісь там секретні протоколи стосовно приватних володінь, — Захар кинув на столик перед батьком свіжий протокол засідання господарського суду. — Але Данило знайшов оригінали наказів радянського ревкому Кам'янецького повіту від травня 1921-го. Там чітко вказано: маєток Войцехівських передано під школу для селянських дітей, а земля розподілена між сільською комуною. Жодних винятків для шляхти. Жодних особливих статусів. Юридично Кшиштоф — нуль.
Чортополох-старший повільно розпалив сигару, дивлячись на сина з вовчим прищуром. Дим сигари змішувався з вечірніми сутінками, створюючи ілюзію туману.
— Кшиштоф б'ється об стіну, яку сам же й збудував. Він вірить у папірці, а ми віримо в те, що лежить під ногами. Наступного тижня суд прийме остаточне рішення. Це буде повний розгром, Захаре. Він втратить не лише надію отримати щось у Кульчиївцях, він втратить репутацію в усьому регіоні. Польська амбасада вже почала делікатно відхрещуватися від його не зрозумілих для них приватних амбіцій.
Та Олександр не знав, що Данило Коваль, який зараз сидів у сусідній кімнаті, дивився не на документи, а на екран монітора, де блимала червона крапка. Детектив передавав координати автомобіля Яна. Дан знав, що реституція — це лише тінь, яка скоро розсіється. Справжній вибух готувався там, де двоє молодих людей відчайдушно намагалися переграти долю.
— Яне, я вагітна, — нарешті видихнула Марія, наче стрибнувши з мосту у воду глибокої ріки, коли він на мить змовк.
Вона вимовила це тихо, але в замкненому просторі автомобіля слова прозвучали як справжній постріл. Ян відкрив рота, потім знову закрив… Його руки, що досі жестикулювали, описуючи красу польських костелів, безсило опустилися на кермо. Світло ліхтарів вихоплювало його обличчя — бліде, з різкими тінями, наче витесане з каменю. Запах горілих дров став для Марії нестерпним.
— Вже дев’ять тижнів, — додала вона, відчуваючи, як по щоках котяться сльози. — Я ходила в клініку. Я сама не знала, як тобі сказати... Ти так говорив про втечу, про Краків, про свободу... А тепер яка свобода, Яне? Я ношу твою дитину, нашу з тобою дитину… Мій батько вб’є мене, якщо дізнається. Твій тебе прокляне… ну, чи позбавить усього…
Ян з несподіванки замовк. Його пальці почали ритмічно барабанити по керму, а потім він раптом різко розвернувся і притягнув її до себе. Він обійняв її так міцно, що їй здалося, ніби він намагається захистити її від самого повітря, яке стало ворожим.
— Дитина... — він прошепотів це слово їй у волосся. — Наша дитина, Марі. Ти чуєш? Не їхня. Тільки наша… Нехай тепер спробують щось сказати проти.
