Спочатку:
На сторінку книги
39.2.
Один за одним виходили підкуплені свідки. Конюх Степан,чию дитину нещодвно теж лікувала стара Ганна Галаганиха, не піднімаючи очей від землі, пробурмотів завчений текст про “зелене сяйво в очах дівчини”. Найбільший панський прихвостень Горбач, випнувши груди, палко доводив, що Маріка накликала грозу, щоб приховати свої злочини. Кожна брехня, кожна вигадка миттєво заносилася пером писаря у “Гродську книгу” як незаперечний факт.
Данило, який ледь стримувався, щоб не вчепитися клятому панові у його задоволене обличчя (якби ж то тільки встиг до нього доскочити, перш ніж гайдуки почнуть стріляти!), не зводив очей зі звоєї коханої. Хоч він і стояв у перших рядах, четверо панських прихвостнів тримали його за плечі, а ще двоє стояли позаду з наставленими мушкетами.
Кожне слово судді було як удар молота по його серцю. Він бачив Маріку в клітці — її посинілі зап'ястя, її порожній погляд, — і в нього у голові все ставало червоним від гніву.
— Пане суддя! — раптом викрикнув Данило, намагаючись вирватися. — Це все брехня! Кінь з’їв тису в яру! Усі це знають! Ви судите не відьму, ви судите правду!
Ян ледь помітно ворухнув пальцем. Один із гайдуків з розмаху вдарив Данила прикладом мушкета під дих. Коваль охнув і впав на коліна, хапаючи ротом повітря.
— Запишіть у книги, — ліниво кинув Ян судді, — що спільник відьми намагається перешкоджати правосуддю. Це лише підтверджує її провину.
Орися, мати Маріки, заголосила на всю площу, впавши обличчям у багнюку.
— Змилуйтеся, ясні пани! Вона ж дитина! Вона ж Бога боїться! Яке чаклунство? Вона ж церкву святу не минала!
Ян подивився на Орисю, а потім перевів погляд на Маріку. В його усмішці була вся ницість, на яку здатна людина.
— Ваша донька сьогодні вночі була дуже... говіркою, — сказав він так, щоб почув Данило. — Вона так старанно благала про помилування в моїй спальні, що я мало не повірив у її каяття. Правда ж, Маріко? Розкажи своєму ковалеві, як ти гріла панську постіль, щоб викупити свою нікчемну душу.
Дівчина здригнулася. Вона нарешті підняла голову. В її очах не було сліз — там була така глибина відчаю, що навіть натовп на мить затих. Вона подивилася на Данила. Він бачив її сором, бачив, як вона хоче померти прямо зараз, аби тільки не відчувати на собі його погляду.
Це був останній удар пана: він не просто вбивав її, він нищив саму пам’ять про їхню любов.
Суддя, скривившись і ніяк не прореагувавши на те, що щойно відбулося, закрив “Гродську книгу”. Для Данила звук удару шкіряної палітурки прозвучав як постріл у саме серце.
— На основі свідчень, записаних у книги гродські, та через відсутність каяття підсудної, суд постановляє: Маріку, доньку Орисі, визнати винною у злочині maleficium (шкідливого чаклунства). Згідно з правом звичаєвим, її має бути віддано вогню для очищення землі від скверни. Карання виконати на площі завтра, на Покрову Пресвятої Богородиці, оскільки після свята земля не має терпіти нечисть.
Ян підвівся. Він насолоджувався моментом.
— Гайдуки! Відвезіть це поріддя назад у вежу. І нехай коваль добре бачить, як його наречену, — він буквально виплюнув це слово, — везуть у клітці. Нехай це буде наукою кожному, хто забуде, чий він раб.
Клітку з Марікою почали розвертати. Залізо скрипіло, наче людський голос. Коли її провозили повз Данила, він підвівся, втираючи кров із розбитої губи.
— Яне! — вигукнув він, і в цьому вигуку не було більше страху. — Ти думаєш, що написав це в книги? Ти написав це в пеклі на своїй шкірі! Я прийду по тебе!
Ян лише засміявся, дивлячись на безсилий гнів хлопця. Він переміг. Він зламав жінку, яку кохав цей велетень, він принизив усе село, він поставив печатку закону на своєму злочині.
Баба Ганна, яка весь цей час стояла в затінку під стіною маєтку, тихо вийшла вперед, коли натовп почав розходитися. Вона підійшла до Данила і поклала свою суху руку йому на плече.
— Ходімо, сину, — прошепотіла стара відьма. — Сьогодні книги закрилися. Тепер відкривається земля. Покрова принесе не сніг і захист, а попіл. Але цей попіл буде не тільки з Маріки. Ходімо... скеля сьогодні вже чекає на твій молот.
Далі буде...
