Спочатку:
На сторінку книги
Глава 24. Оранжерея з таємницями (24.1)
Фармацевтична фабрика Аннет Степанівни Галаґан на околиці Кам’янця більше нагадувала футуристичний науковий центр, ніж промисловий об'єкт у звичному розумінні обивателя. Скляні переходи, чистота в лабораторіях і ледь вловимий, але всепроникний аромат ефірних олій, що просочував навіть бетонні стіни, створювали атмосферу місця, де наука зустрічається з чимось древнім, зрозумілим не для всіх, проте небезпечним.
Аннет, як завжди, була в самому центрі всього, що відбувалося на фабриці. У просторому кабінеті вона одночасно переглядала три контракти на постачання рідкісної ехінацеї й цифрові звіти з власних плантацій у Кам’янці-Подільському.
— Ні, цей корінь валеріани ще зовсім молодий, у ньому немає потрібної концентрації сили! — кинула вона в слухавку, навіть не глянувши на Марисю, яка щойно зайшла. — Передайте постачальникам: якщо вони намагатимуться підсунути мені сіно замість сировини, я розірву контракт ще до заходу сонця. Мені не потрібен об’єм, мені потрібна дія!
Сьогодні була п'ятниця, і Марися, як зазвичай, напросилася з батьком у дорогу. Захару треба було владнати справи у Кам’янці, а для дівчини це був шанс вирватися з наелектризованого Києва до бабусі. Вона мовчки зупинилася біля порога, чекаючи, поки Аннет енергійно закреслить цифри в документі. Дивовижно, але Аннет у свої роки мала енергію, якій заздрили молоді топменеджери.
— Марисю, ти приїхала? Зачекай в оранжереї, я звільнюся через десять хвилин, — кинула Аннет, нарешті підвівши очі.
Вона миттєво зчитала стан внучки — блідість, напружені плечі, блискучі зіниці.
— Іди, подихай. Там якраз розцвів нічний жасмин, він заспокоює…
Онука слухняно вийшла й попрямувала у серце бабусиного дітища — до величезної скляної оранжереї, що ховалася під спеціальним куполом. В оранжереї підтримувався мікроклімат, що підходив для найпримхливіших трав, які так легко не виростиш на відкритому ґрунті Полісся.
Тут, серед важкого вологого повітря, дівчина нарешті змогла видихнути. Вона підійшла до дальнього стелажа з розсадою гіркого полину — особливого сорту, сріблястого й дикого. А потім, розслабившись, заплющила очі й простягнула руки над тонкими паростками, не торкаючись їх фізично.
Вона не просто бачила рослини — вона відчувала рух соку в їхніх стеблах, як власну кров. Від її долонь почало виходити ледь помітне, мерехтливе марево. Трави, відчуваючи цей поклик, почали тягнутися до її пальців, наче у прискореній зйомці. Листя розгорталося прямо на очах, ставало соковитішим, насичено-срібним, а запах полину став настільки концентрованим, що повітря в оранжереї почало гірчити на смак.
— Ти знову за своє. Виснажуєш себе заради бур’янів, — пролунав спокійний, але впевнений голос Аннет від входу.
Марія здригнулася, миттєво прибираючи руки. Трави завмерли у своєму аномальному рості, залишившись на голову вищими за сусідні кущі.
— Мені треба було заземлитися, бабусю. Повітря в ліцеї сьогодні було... наелектризованим. Наче перед великою пожежею.
Аннет повільно перевела погляд з обличчя онуки на траву, що неприродно вигналася вгору. Ці стебла здавалися їй пальцями, що відчайдушно хапалися за життя, намагаючись вирватися з-під землі. Вона дуже добре пам’ятала іншу Марію — ту, що не встигла “заземлитися”, бо земля під її ногами перетворилася на попіл.
