Спочатку:
На сторінку книги
Глава 44. Найголовніша ніч… (44.1)
Того дня кабінет Чортополоха-старшого у їхньому київському офісі нагадував бункер перед вирішальним штурмом. Атмосфера наелектризувалася так, наче в одній клітці зійшлися досвідчені вовки, які без зайвих слів ділили територію й готувалися до смертельного стрибка.
На масивному столі з мореного дуба — господар цього кабінету завжди любив усе масивне, — поруч із сучасними планшетами, де в реальному часі оновлювалися котирування на зерно, була розстелена пожовкла, посічена тріщинами карта Поділля двадцятих років минулого століття.
Олександр Андрійович, який сам виглядав як масивний дуб, повільно розпалив сигару, і сизий дим на мить розділив чоловіків туманною завісою, за якою, здавалося. ховалися якісь таємниці.
— Ви тільки подивіться на цю чужинську зухвалість, — Захар кинув на стіл важку папку з тисненим гербом Войцехівських, тим самим Сліпим Вороном, якого Марися бачила на печатці у Яна. — Кшиштоф подав позов до Вищого адміністративного суду. Він вимагає визнати націоналізацію 1921 року актом міжнародного тероризму проти польського народу. Каже, що його прадід не просто “втратив землю”, а став жертвою більшовицького злочину, який не має терміну давності. Він хоче реституції не за українським законом, а за якимось вигаданим “вищим правом”.
Чортополох підійшов ближче до столу, спершись на нього важкими кулаками, від чого дубова дошка ледь чутно рипнула. Його очі звузилися, перетворюючись на дві темні щілини, в яких спалахнув небезпечний вогник господарського гніву. Старий агромагнат не звик, щоб хтось зазіхав на те, що він роками збирав по клаптиках, щедро поливаючи потом і грошима, а Кульчиївці він уже давно вважав своєю неподільною вотчиною.
Подумавши мить, він хрипло засміявся, струшуючи попіл прямо на край карти, де червоним олівцем колись були позначені межі повітів.
— Міжнародний тероризм? Кшиштоф загрався в європейського месію. Він думає, що Україна — це чистенький такий офіс у Брюсселі, де папери тристарічної давності з печатками королів мають силу закону проти мого комбайна. Даниле, просвіти нашого “пана”, де він насправді перебуває. Бо він, здається, заблукав у часі.
Дан Коваль, який до цього мовчки стояв біля вікна, спостерігаючи, як лютневий сніг замітає вулицю, повільно розвернувся. Його постать у важкому шкіряному кожусі здавалася ще масивнішою у напівтемряві кабінету. У його погляді не було азарту Захара, але Дан був упевнений у собі і своїх партнерах.
— Кульчиївці — це не просто точка на карті для маневрів, — Дан нарешті озвучив те, про що думав останні кілька тижнів, аналізуючи історичні документи, які встиг накопати. — Це Кам'янець-Подільський район. Десять кілометрів на схід від міста. У 1921 році, за Ризьким миром, кордон між радянською Україною й Польщею пройшов по річці Збруч. Все, що на схід від нього — наше Поділля — залишилося за Радянським Союзом. Це означає, що права польської шляхти тут юридично припинилися рівно дев’яносто років тому. Не у тридцять дев’ятому, як у Львові, а ще тоді, коли Ленін тільки-но входив у смак.
Чортополохи, які були в кабінеті обидва, уважно слухали, тільки Захар розсіяно позирав у вікно, а Олександр важко дивився на свої натруджені руки.
Юридична еквілібристика Войцехівських виглядала красиво лише на папері, але реальність українського земельного ринку диктувала свої, значно жорстокіші правила.
