Спочатку:
На сторінку книги
Глава 16. Тіні на жорнах (16.1)
Київ цього літа задихався від спеки, яка трималась навіть у вересні, й у центрі міста ставала майже нестерпною через розпечений асфальт і скло висоток. Але в пентхаусі на Печерську панувала крижана, майже непорушна тиша, яку підтримувала потужна система клімат-контролю.
Марися сиділа на підлозі у своїй кімнаті, просто на дорогому паркеті, оточена пучками сухих трав. Полин, материнка, звіробій і чебрець. Їхній терпкий, гіркий аромат боровся зі штучною свіжістю кондиціонерів і запахом дорогих меблів.
Заплющивши очі, дівчина намагалася впорядкувати той хаос, що оселився в її голові після прийому в «Ковальській Слободі». Два імені, два полюси, що розривали її навпіл. Дан — теплий, як свіжа паляниця, зрозумілий до болю в суглобах, рідний, наче частина її власного тіла.
І син польського дипломата Ян, про якого їй захоплено розповідала мама. Ян Войцехівський. Ім’я, від якого в глибині свідомості виникав звук криці, що б’ється об камінь. Холодний, як лезо інквізиторського меча, він обіцяв не просто зміни, а неминучість, яку неможливо оминути навіть на потужному спорткарі.
Щоразу, коли провалювалася у дрімоту, вона бачила одну й ту саму картину: дивна висока постать на якомусь сільському майдані, вітер розвіває важкий плащ, а поруч — інший… чиї руки в білому борошні відчайдушно намагаються затулити її від вогню, що піднімається у небо.
У цих видіннях вона була не Марією Чортополох, спадкоємицею агроімперії в дизайнерській сукні. Вона була тією, чиє ім’я колись виривали з пам’яті разом із коренем. Вона відчувала присмак попелу на язиці й дивний, нестерпний потяг до обох чоловіків, наче один з них був її катом, а інший — рятівником одночасно.
— Хто ж ви такі насправді? Чому ви обоє з’явилися у моєму житті саме тепер, коли я майже навчилася жити в цьому порожньому світі, в якому чомусь повинна була народитися саме тепер? — прошепотіла вона, розтираючи в долонях сухі квіти материнки.
Тим часом у заміському будинку Ковалів молодший Коваль теж не знаходив собі спокою. Зустріч із Марією подіяла на нього як потужний електричний розряд. Він завжди вважав себе прагматиком до мозку кісток — Лондон навчив його рахувати ризики, вірити лише цифрам і скептично ставитися до будь-якої містики.
Але погляд цієї дівчини... він наче пропікав наскрізь, витягуючи з глибини його пам'яті образи, яких там бути не могло. Образи старого млина, скрипу дерев'яних коліс і відчуття безпорадності перед вогнем.
Дан сидів у своєму кабінеті, перед ним у темряві світився екран ноутбука. Він почав шукати. Спочатку офіційні дані: «Чортополох Захар Олександрович», «Агрохолдинг Чортополох», «Фармацевтична фабрика Аннет Галаган». Все виглядало бездоганно: успіх, мільйони, міжнародні сертифікати.
Але Данило, якого вело незрозуміле чуття, пішов далі, у глибини цифрових архівів Поділля.
Він наткнувся на дивну статтю в оцифрованому краєзнавчому журналі за 1890-й рік. Там згадувалося, що рід Чортополохів раптово злетів і розбагатів після страшної пожежі в селі Кульчиївці в середині XVIII століття, а потім… потім була ще одна стаття, в журналі, в які писали про розкуркулених і вивезених у Сибір. Серед них побіжно згадувалися й Чортополохи.
Але найжахливіше було далі. В етнографічних нотатках він знайшов легенду про «відьму з каньйону», яку у 1711 році спалили за наказом шляхтича Войцехівського. У тій легенді, яку побачив він, йшлося також про те, що молодий мельник, чиє ім’я стерлося з пам'яті поколінь, намагався вирвати її з вогню, але загинув під завалами палаючого млина.
Як пов’язано спалення відьми на сільському майдані й вогонь, який охопив млин, Дан не дуже зрозумів. І чи справді було саме так, йому зараз теж ніхто не скаже достеменно. Але він точно знав: диму без вогню не буває…
Тож Данило, проаналізувавши знайдені факти (якщо це можна було вважати фактами), відчув, як серце пропустило удар, а в кімнаті наче раптово забракло повітря. Мельник. Войцехівський. Чортополох. Прізвища з його сьогоднішнього оточення спліталися в кривавий вузол, якому було понад триста років.
— Це просто дикий збіг, — пробурчав він, витираючи холодний піт із чола. — Просто історична рима, прізвища поширені...
Але його рука мимоволі торкнулася дивного шраму на зап’ясті — червонуватої плями, яка була у нього від народження і яка зараз чомусь почала нестерпно боліти, наче від реального опіку.
