Спочатку:
На сторінку книги
20.2.
— Кшиштоф! — простягнув руку поляк. — Кшиштоф Войцехівський…
— Я про вас уже стільки чув від Ярини! — Захар міцно потис простягнуту руку, не даючи Войцехівському повернути її на бік, хоч той і зробив таку спробу. — Яка несподівана зустріч на моїй території. Вирішили особисто перевірити, чи не занадто багато грошей ми витрачаємо на ваші люстри?
Захар весело розсміявся, відступаючи ближче до дружини — так, щоб закрити її зі спини. Кшиштоф відповів стриманою посмішкою.
— Обговорюємо питання комфорту, Захаре Олександровичу. Дозвольте представити — мій син Ян, — і Кшиштоф подивився на Яна, який доти просто мовчав, спостерігаючи за грою дорослих.
Захар міцно потиснув хлопцеві руку.
— Ого, який атлет! Справжній польський лев. Завтра в ліцей? Моя Марія теж там останній рік догризає граніт науки. До речі, Марічко, заходь, чого ти там застрягла?
За спиною Захара, яка, зважаючи на його чималі габарити, досі займала весь дверний отвір, з’явилася тонка дівоча постать.
Вона увійшла тихо, майже непомітно, проте погляди чотирьох пар очей відразу схрестились на обличчі юної Марії Чортополох. На ній була проста біла сорочка, трохи завелика для її тендітної фігури, і темні штани вільного крою. Волосся було зібране у вузол і закріплене дерев’яними паличками, і з нього вибилося кілька пасом.
Дівчина не дивилася ні на батьків, ні на Кшиштофа. Її погляд, немов спрямований невидимою силою, моментально перетнувся з поглядом Яна, і вона миттєво нахмурилася. Цієї ж миті у великому залі офісу наче раптово викачали повітря. Ярина, яка звикла зважати на настрій клієнтів, раптом відчула, як по шкірі пробіг мороз. Бо вона майже фізично відчула, як між двома підлітками заіскрило.
Навіть Захар з Кшиштофом, помітивши перегляди дітей, теж здивовано перезирнулися.
Марія ж зупинилася, наче наштовхнулась на невидиму стіну. Вона дивилася на Яна, і в її голові зашуміло, ніби вона потрапила під водоспад. Їй стало раптово холодно, попри спеку за вікном.
Онука Аннет була на сто відсотків переконана, що бачить його вперше, але всередині все кричало: «Обережно! Краще не підходь!» Маючи такий само дар, як і в бабусі, вона відразу зрозуміла, що це був страх не перед конкретною людиною. Це був страх перед чимось, що цей хлопець приніс у своїй аурі. Марися ідентифікувала це як запах шторму, металу і старої, гіркої крові.
Ян теж заціпенів. Він збирався зробити ввічливий кивок, але його м’язи відмовилися коритися. Срібний перстень на його пальці раптом став важким, наче налився свинцем. Він дивився на цю бліду дівчину з темними очима і відчував дику, нелогічну потребу підійти ближче і водночас ніколи не торкатися її рук.
— Марія, моя донька, — голос Захара донісся до них крізь густий туман. — Марічко, це Ян. Будете разом штурмувати знання.
— Добрий день, — першим вимовив Ян. Його голос прозвучав неочікувано хрипло.
Марія мовчала, не зводячи з нього погляду. Вона ледь помітно нахилила голову набік, наче прислухалася до звуку його голосу, намагаючись знайти в ньому відповідь на питання, яке ще не встигла сформулювати.
— Доброго… Яне Войцехівський, — нарешті відповіла і разом з тим змогла, нарешті, подивитися трохи вбік, на матір.
Його прізвище прозвучало в її вустах як щось чужоземне і водночас загрозливо знайоме, наче забуте слово з мови, якою вона колись володіла.
