18.2.
Ян, який взагалі не дуже любив розмови про велич їхнього роду, скривився. Батько ж нахилився ближче, його очі за склом окулярів блиснули холодним азартом.
— Ярина Чортополох зараз займається нашою квартирою. Їхня донька, Марія... вона вчиться в тому ж ліцеї, куди ти підеш завтра. Я хочу, щоб ти розумів: ти не просто однокласник. Ти — Войцехівський. Твоє завдання — не тільки отримати український атестат, а стати частиною їхнього світу, дізнатися про їхні плани на землі в Кульчиївцях. Кажуть, у них там є старі архіви, які вони ховають. Можливо, якісь документи на власність, які належать нам по праву реституції.
— Батьку, яка реституція? Про що ти таке зараз говориш? — Ян, якого батькові плани не тільки дивували, але йобурювали, різко підняв голову. — Якщо ти забув, то я тобі нагадаю, Польща й Україна — давно різні країни… З юридичного погляду в сучасній Україні реституція для іноземних громадян (навіть якщо вони й колишні власники) неможлива. Тут немає такого закону, і навіть якби він був, права окупаційного чи імперського періоду не визнаються.
— Сину, я нічого не забув… — Кшиштоф пройшов по кабінету, дивлячись при цьому не на сина, а у вікно, ніби бачив там щось таке, чого ніяк не хотів розуміти його син. — Ніхто й не каже, що це буде пряма вимога повернути нам те, що належало колись. Зрозумій, ми не претендуємо на землю юридично, але ми хочемо купити цей завод/млин/елеватор чи що там ще у них є, бо це наша сімейна гордість.
Молодший Войцехівський підвівся. Весь цей історичний екскурс викликав у нього дивне відчуття дежавю, змішане з огидою. Він не хотів бути інструментом у батьківських ігрищах за майно. Але коли глянув у дзеркало на стіні кабінету, побачив у своїх зіницях той самий холод, що, мабуть, був і в очах того першого Яна.
— Ти кажеш, що ми повернулися забрати борг, — промовив він, підходячи до дверей. — Але що, якщо винні ми? І якщо цей борг за триста років став таким великим, що ми не зможемо його сплатити?
Кшиштоф лише тонко, майже непомітно усміхнувся, закриваючи книгу. Срібні застібки клацнули, наче замок на залізній клітці.
— Войцехівські нікому нічого не винні, сину. Ми лише повертаємо своє. Завтра твій перший день у ліцеї. Надінь перстень. Нехай вони звикають до нашого герба. Нехай Чортополохи відчують, що справжні господарі повернулися.
Ян, знизавши плечима — що найшло на його завжди розважливого батька, хлопець поки зрозуміти не міг, — вийшов з кабінету, але слова про восьмирічного Стася, якого врятувала знахарка Ганна, застрягли в його пам’яті.
Він відчував незрозумілий, фантомний біль у грудях, наче там, під серцем, була стара рана, яка ніколи не гоїлася.
“Марія Чортополох… яка ж ти? — повторив він про себе. — І вже завтра я тебе побачу…”
Він ще не знав її в обличчя, крім як випадкового фото, але вже відчував, особливо після цієї розмови з батьком, що його приїзд у Київ — це не політика. Це якийсь прямо незакритий гештальт, завершення старого кола, яке почалося триста років тому на вогнищі, на якому спалили молоду дівчину, яку його далекий предок оголосив відьмою, щоб почепити на неї всі свої гріхи…
І цього разу він не матиме права відвести погляд, що б не відбувалося далі.
Тієї ночі, прокручуючи подумки почуте у батьковому кабінеті, Ян довго не міг заснути в чужому ліжку, бо ще не звик до цієї орендованої квартири. Він крутив на пальці перстень, який, по суті, не знімав уже кілька років, і дивився на місяць, що висів над Печерськом.
І коли молодий поляк торкнувся крила Сліпого Ворона, йому на мить здалося, що завтра, коли він переступить поріг ліцею, історія його роду зіткнеться з реальністю так гучно, що цей звук почують навіть мертві в Кульчиївцях.
