Спочатку:
На сторінку книги
Глава 27. Розмова з паном (27.1)
Минув тиждень чи, мо’, й більше. У Кульчиївцях запала дивна, неприродна тиша. Селяни спершу ховалися по хатах, чекаючи, що от-от на дорозі з’явиться курява від кінських копит і гайдуки почнуть хапати дівчат чи палити солом’яні стріхи.
Але панський двір мовчав. Шляхтич ніби викреслив онуку старої відьми зі своєї пам'яті. Він не присилав Горбача, не вимагав звіту чи з’явитися до нього на вимогу, навіть не з’являвся після полювань біля річки.
Ця тиша подіяла на закоханих, які ждали не могли діждати свого весілля, як теплий дощ на землю після посухи. Обома родинами оволоділо гарячкове, майже відчайдушне бажання встигнути.
У хаті мірошника робота кипіла так, наче від кожного забитого цвяха залежало саме життя. Данило не просто готувався до весілля, він своїми руками будував фортецю.
— Не чекатимемо Покрови, — відрубав він, гупнувши кулаком, в якому була якась залізяка, по ковадлу так, що іскри полетіли врізнобіч, заповнюючи кузню на мить тривожним світлом. — Якщо він затих, значить, Бог дає нам знак. У цю неділю — до вінця.
Кіндрат, який досі боявся навіть дихати в бік маєтку, цього разу лише похмуро кивнув.
— Твоя воля, сину. Якщо вже йти на дно, то господарями свого слова. Я дістав зі скрині стару ікону, що ще від діда-козака залишилася. Нею вас і благословлю.
Данило щовечора, замість відпочинку, біг до млина — не молоти, бо жорна стояли запечатані панським сургучем, а зводити стіни хати, яку будував для своєї Маріки. Кожен удар його молотка звучав як виклик палацу на горі. Він працював до кривавих мозолів, наче намагаючись фізично відгородити своє кохання від усього світу дерев'яними брусами й каменем.
— Дядьку Гнате, — звернувся він до коваля, коли той зайшов допомогти з кріпленнями. — Викуйте мені такий засув на двері, щоб жодна гайдуцька сокира не взяла.
— Викую, Даниле, — зітхнув Гнат, витираючи сажу з лоба. — Але пам’ятай: засув боронить від ворога, а від долі... від долі засувів не буває…
У хаті старої Ганни з Орисею теж кипіла робота, проте тут панувала інша атмосфера. Орися, яка ще недавно мліла від жаху, тепер літала по господі, наче в неї виросли крила. Її страх перетворився на метушливе бажання усе встигнути, наче боже благословення колись могло когось захистити від панського гніву. І вона хапалася за рушники, перемивала горщики, без упину щось нашіптувала.
— Ой, матінко, — щебетала вона, вибілюючи полотно на березі річки під наглядом матері. — Може, справді минулося? Може, іншу собі знайшов у місті чи просто перегоріло в нього? Панське серце — як млинок на вітрі. Покрутило, покрутило, та й заспокоїлося. Дивись, яка Маріка сьогодні ясна! Наче й не було тієї розмови лісової.
Баба Ганна лише мовчки цідила зілля крізь марлю. Вона дивилася на щасливу онуку, яка сиділа біля вікна й вишивала сорочку, вкладаючи в кожен хрестик свою ніжність і надію. Маріка здавалася спокійною, але її пальці іноді тремтіли, коли тінь від хмари на мить закривала сонце. І серце старої стискалося, бо вдіяти вона нічого не могла.
Ганна бачила те, чого не помічали інші: вона бачила, як шляхтич щодня, як за розкладом, виходить на балкон свого маєтку. Він не заплющував очей, бо не забув нічого. Навпаки! Він стояв там по кілька годин, нерухомий, наче статуя, і дивився вниз, у долину.
Його мовчання було страшнішим за його гнів, бо воно означало, що пан щось собі замислив.
Шляхтич же лише повільно спльовував собі під ноги, коли бачив крізь далекогляд, як Данило везе на підводі нові дошки для весільного столу. Для Яна це було не весілля — це був бенкет приречених, за яким він спостерігав із холодним зацікавленням ката.
