Спочатку:
На сторінку книги
Глава 14. Сліпий Ворон (14.1)
Сьогоднішній вечір у пентхаусі Чортополохів обіцяв бути спокійним, що траплялося украй рідко, але в цьому домі навіть тиша мала присмак дорогого офісу й затяжних бізнесових переговорів.
Захар сидів у своєму кабінеті, заваленому звітами про врожайність ранніх зернових і схемами логістики й новими контрактами, які йому вдалося підписати за кілька останніх місяців. Світло від масивного монітора підкреслювало його втомлений, але задоволений погляд. Агрохолдинг ставав машиною, яку неможливо зупинити.
Ярина, яка сяяла від чергового успіху, залетіла до нього, розмахуючи тонким планшетом, на екрані якого миготіли тривимірні рендери майбутніх інтер’єрів. Вона не просто займалася дизайном, вона створювала декорації для життя тих, хто правив цією країною. І робила це, треба сказати, з величезним задоволенням, бо це була не тільки улюблена робота, а й можливість мати власний капітал, а не залежати повністю від грошей чоловіка. Для доньки Аннет Галаган це було важливо.
— Захаре, ти просто не уявляєш, який контракт ми щойно вибороли! Це ж вихід на зовсім інший рівень контактів, — вона присіла на край його важкого столу з чорного дерева, безцеремонно відсунувши стопку паперів із печатками агрохолдингу. — Польське посольство. Точніше, МЗС Польщі обрало мою студію для оформлення резиденції свого нового радника-посланника чи хто там він у них…
Захар повільно підняв очі від таблиць з експортними цінами на ріпак, намагаючись сфокусуватися на словах дружини. В його голові все ще крутилися графіки відвантаження у портах, але він змусив себе лагідно посміхнутися.
— Поляки? Це непогано для іміджу, Яринко. Мати «своїх» людей у посольстві — це завжди плюс до безпеки активів. Що за об'єкт? Знову скляна коробка у Конча-Заспі?
— О ні, тут якраз навпаки. П’ятикімнатна квартира в старому будинку на Липках. Знаєш, той сталінський ампір з неймовірною ліпниною й стелями під чотири метри. Справжній дух старої Європи. Родина дипломата переїжджає до Києва на довгий термін. Пан Кшиштоф Войцехівський — фігура великого масштабу.
— Войцехівський? — перепитав чоловік. — Десь я чув уже це прізвище… Причому воно якось пов’язане з нашими землями у Кульчиївцях…
— Не знаю нічого про Кульчиївці, — захоплено продовжила вона. — Але він уже працював в Україні років десять тому, тому вся родина вільно, майже без акценту, володіє нашою мовою. Це полегшує технічне завдання, але пан Кшиштоф дуже прискіпливий. Він сказав мені під час першої зустрічі: «Ярино, я хочу, щоб цей інтер’єр був не просто дорогим, а історично справедливим».
Захар знову заглибився в телефон, де якраз висвітилося чергове повідомлення від Кіндрата Коваля. Контракт із «Ковальськими хлібами» вимагав постійного контролю.
— Справедливим? — він хмикнув у піввуха, вихопивши її останні слова, але так і не відриваючись від листування. — Дивне слово для ремонту. Справедливим він буде тоді, коли сантехніка працюватиме, а паркет не рипітиме. Головне, щоб платили вчасно і в євро. У мене зараз контракт із Ковалем на такі обсяги, що кожен день затримки елеваторів — це мінус мільйон. А ти малюй свої шторки й вибирай оксамит, кохана. Дипломати — це корисні зв'язки, вони нам знадобляться, коли почнемо виходити на ринки Євросоюзу.
Ярина злегка ображено зітхнула, але професійний азарт переміг.
— Це не просто шторки, Захаре! У Кшиштофа є син, Ян. Він закінчує останній клас, йому стільки ж, скільки й нашій Марисі. Я бачила його фото в анкетах для реєстрації — такий стриманий, обличчя наче з середньовічного портрета, погляд дуже дорослий, майже інквізиторський.
— Ага, — примружився Захар, — то ти ще й свахою хочеш підпрацьовувати, але не поспішай шукати партію для доньки…
— Пан Кшиштоф прийняв дивне рішення: він хоче, щоб Ян пішов не в міжнародну школу для дітей дипломатів, а в звичайний елітний ліцей, — Ярина, здалося, зовсім не почула того, що сказав їй чоловік. — Хоче, щоб хлопець «заземлився», відчув реальну країну, в якій працюватиме його батько. І знаєш що? Скоріш за все, це буде ліцей, у якому вчиться наша Марія.
Марися, яка в цей момент саме проходила повз відчинені двері кабінету, раптом завмерла в тіні. Почувши прізвище Войцехівський і ім’я Ян, вона раптом відчула, як у грудях щось гостро кольнуло, наче крізь ребра пробилася тонка крижана голка. Це був зовсім не той теплий, хлібний спокій, який викликало в ній ім’я Дана. Це був холод сталі, запах старої шкіри й дивна вібрація в повітрі, від якої захотілося або тікати, або битися… з усім світом.
