Спочатку:
На сторінку книги
38.2.
Коваль-молодший бачив, як син господаря сьогоднішнього прийому — цей зухвалий хлопчисько зі шляхетним профілем — не просто стоїть поруч із нею. Він бачив електрику між ними. Коли Ян наближався до Марії, вона наче розквітала, а коли він торкався її руки, Данило готовий був розбити келих ущент. Він, якому не так давно виповнился двадцять чотири, відчував себе старим і непотрібним, попри всі свої мільйони, які він заробляв разом з батьком.
Ці молоді сучасні хижаки діяли зовсім не за правилами довгого очікування. Те, що вважали своїм, вони брали відразу.
— Ходімо звідси, — нарешті шепнув Ян Марії, коли гості відволіклися на черговий тост консула за “міжнародну співпрацю”.
Він, не помітивши, як їх проводжає поглядом один з гостей, повів її на другий рівень, у далеку гостьову спальню, яку ще не встигли повністю обставити. Тут пахло свіжою фарбою й дорогими матеріалами. А ще — на дверях був звичайний замок, тож варто було натиснути кнопку на ручці, як двері зачинилися.
Що Ян і зробив. А зачинивши двері, він миттєво притиснув дівчину до стіни, прикусивши їй мочку вушка. У кімнаті було напівтемно, лише танцювали на стелі відблиски київських ліхтарів.
— Ти збожеволів, — видохнула йому в губи Марія, але її руки вже самі шукали вузол його краватки. — Мама тут кожен куток знає, вона може зайти сюди з заплющеними очима.
— Тоді нехай бачить, — Ян впився в її губи з такою жадобою, наче це був їхній останній поцілунок перед стратою.
Його руки пробіглися вниз, упевнено піднімаючи поділ її шовкової сукні. Марія видала короткий зойк, який він впіймав своїм ротом. Це було на межі: за тонкими дверима чулися голоси, сміх Ельжбети й низький голос її батька. Ризик викриття додавав почуттям гостроти, що межувала з болем.
Ян цілував її шию, ключиці, його долоні обпікали шкіру, а Марія відчувала, як світ навколо просто розчиняється.
— Яне... — вона ледь не вигукнула його ім’я, коли його пальці, ковзнувши під мереживні трусики, торкнулися її найпотаємнішого місця. — Ми... ми не можемо...
— Ми вже це робимо, — прошепотів він, не зупиняючись. — Ти моя. Не Данилова, який увесь вечір не зводить з тебе погляду, не батька, не Чортополохів. Тільки моя.
Їхні тіла переплелися в тісному, гарячому танці, що був куди відвертішим за той джайв у ресторані. Це було майже фізичне протистояння — вони намагалися ввібрати одне одного, знаючи, що через годину їхні родини можуть стати ворогами на все життя.
“Теж мені, Ромео і Джульєтта! — промайнуло в голові у дівчини, коли вона пристрасно відповідала хлопцеві на поцілунок, стогнучи у його обіймах. — Застара я вже для такої ролі…”
Тим часом Аннет Галаґан стояла на балконі, осторонь від усіх. Вина, як і іншого алкоголю, вона не пила. Відьма взагалі дуже рідко пила щось міцніше за молоко, тому що градуси притупляли відьомський “нюх”. А вона сьогодні “слухала” дім.
Стара відьма вже добре відчувала, що там, на другому поверсі цієї розкішної квартири, оздобленої умілими руками її доньки-дизайнерки, пульсує пристрасть — гаряча, червона, небезпечна. І відчувала холодну сіру лють Кшиштофа, який зараз у маленькій сигарній кімнаті викладав перед Олександром старі папери з, як він думав, залізними доказами його позиції.
Вона бачила Коваля-молодшого, який з болем дивився на двері, за якими зникли Марія з Яном, і в його очах зріла не просто образа, а бажання помсти. “Не помститься, просто не встигне, але… він їй ще буде потрібний”, — усвідомлення цієї простої істини блискавкою розірвало її свідомість і зникло так само швидко, як і з’явилося.
