Спочатку:
На сторінку книги
17.2.
Дівчина, бліда як сама смерть, зупинилася посеред хати, її постать у тьмяному світлі каганця здавалася тендітною стеблиною дикого терну, яка не гнеться під вітром, а готова вколоти.
— Ви хочете, мамо, щоб я купила життя Данила своєю ганьбою? Ви справді думаєте, що він зможе потім на мене дивитися? Що він торкнеться мого тіла, знаючи, де воно було вчора? Ви думаєте, він зможе жити в хаті, яку я виторгувала в пана ціною своєї душі?
— Честь — це для панянок, у яких є замок, гармати й золото! — Орися підхопилася, її голос зірвався на розпачливий крик. — А для нас, холопок, честь — це змога жити! Це мати дах над головою і не бачити, як твоїх рідних заковують у кайдани! Потерпиш, доню... одну ніч потерпиш, закриєш очі, уявиш, що це сон, що це просто страшна негода... А потім все минеться. Пан забуде, він награється тобою й знайде собі іншу забавку, а ти залишишся тут, з нами...
— Не минеться, мамо! — Маріка підійшла впритул до матері, і в її очах палахкотів вогонь, якого Орися ніколи раніше не бачила. — Це не сон, це іржа. Вона буде гризти нас обох щодня. Кожного разу, коли Данило принесе мені першу квітку навесні, він згадуватиме пана. Кожного разу, коли я гляну на наш млин, я бачитиму свою ціну. Ви хочете, щоб я жила як рабиня, яка вдячна за те, що її не вбили?
Баба Ганна, яка до цього мовчала в затінку печі, раптом важко вдарила палицею об глиняну підлогу. Звук був таким гучним, що Орися миттєво замовкла.
— Досить, Орисю. Не отруюй дитину своїм страхом. Ти прожила життя у поклонах, то й спина в тебе тепер не розгинається, і серце бачить тільки землю під ногами.
Стара знахарка повільно підвелася і підійшла до Маріки. Обличчя Ганни було спокійним, але в глибині очей палахкотіло щось прадавнє, грізне, що належало силам природи, а не людям. Вона поклала суху, вузлувату руку на плече онуки.
— Маріко, дитино моя, послухай стару. У кожної жінки нашого роду настає мить, коли треба вирішити: чи ти трава, яку топчуть копита, чи ти терен, об який ті копита розбиваються в кров. Пан… вважає себе богом, бо він володіє каменем, лісом і папером із печаткою. Але він не володіє вітром. Він не володіє течією річки. І він ніколи не зможе володіти вогнем, який горить у тобі.
Ганна підійшла до своєї завітної скриньки, дістала маленький вузлик, перев’язаний чорною кінською волосиною, і вклала його в долоню Маріки.
— Якщо вирішиш не йти — готуйся. Почнеться війна. Велика війна маленьких людей проти великого пана. І в цій війні виживе лише той, хто не боїться втратити все, щоб залишитися вільним. Данило має знати все. Кожна таємниця між вами сьогодні стане прірвою завтра.
Маріка простягнула руку до баби, а потім стиснула вузлик. Холод від чогось гострого всередині (можливо, то був старий ніж, а можливо — просто символ її рішучого наміру берегти свою честь за будь-яку ціну) надав їй сил. Вона раптом зрозуміла, що більше не боїться пана так, як боялася в лісі.
Дівчина раптом піймала себе на тому, що страх і справді відступив. Замість нього в душі розлилося спокійне темне знання: вона швидше перестане дихати, ніж дозволить чужим рукам торкнутися того, що належить тільки Данилові.
— Я не стану його іграшкою, — твердо сказала вона, дивлячись прямо в заплакані очі матері. — Я не трава, мамо. Я не дам йому вкрасти моє сонце тільки тому, що він звик гасити чужі свічки. Навіть якщо це коштуватиме мені життя, я залишуся собою.
— Ой, доню… — простогнала Орися, навіть не витираючи сліз, які давно помережали її обличчя мокрими доріжками, — ти навіть не уявляєш, про що кажеш…
Натомість Маріка витерла сльози кулаком, і в її погляді більше не було благання. Вона розвернулася і вийшла на ґанок. Ніч уже здавалася не такою глухою, як спочатку. Повітря було гострим і свіжим.
Десь там, за річкою, Данило, мабуть, ще не спав, тривожно дивлячись у бік лісу. І Маріка знала: завтрашній день стане початком іншого життя, зовсім не того, про яке вони мріяли удвох. Вони не будуть вінчатися в церкві, як збиралися. Можливо, їм доведеться тікати крізь ніч, а можливо — битися до останнього подиху. Але вона йшла до нього з чистою совістю.
— Кріпися, Даниле, — шепотіла вона, вдивляючись у нічну темряву. — Кріпися, мій єдиний... Бо завтра нам треба буде не просто хату боронити, а саме наше життя. Не стіни нас врятують, а те, що ми одне одному пообіцяли…
Дівчина, вдивляючись у темряву, трохи помовчала, а потім зашепотіла знову:
— Прости мені, коханий, що йду до тебе з такою бідою. Але тепер я знаю: ми швидше в вогонь підемо разом, ніж поодинці в панську неволю...
