Спочатку:
На сторінку книги
31.2.
У храмі зібралося все село, від старого до малого. Люди прийшли не просто на весілля — вони прийшли подивитися на те, чим закінчиться історія любові знахарки з ковалем. Чоловіки стояли похмурі, тримаючи шапки в руках, жінки потайки витирали сльози. Всі чекали, хоч поки й не розуміли, чого саме.
Навіть коли отець Тихін почав водити молодих навколо аналоя, люди не зводили очей з дверей. Кожен подих вітру, що штовхав дубові стулки, кожне його завивання змушувало натовп здригатися.
Раптом молитву, яка звучала у церковних стінах, жорстоко й безповоротно перебили. Важкі двері храму не просто відчинилися, вони гупнули об стіни з таким гуркотом, що полум’я свічок на мить згасло, зануривши церкву в сірий дим. На порозі, на тлі яскравого осіннього неба, з’явилася нова постать у чорному вбранні.
Це був шляхтич Ян Войцехівський, їхній пан, який увірвався всередину під час весільного обряду. Він не зняв капелюха перед вівтарем, не перехрестився. Його обличчя було спотворене тріумфуючою люттю, а глибока подряпина на щоці, залишена лісовим терном, набрякла майже чорним багрянцем.
За ним, брязкаючи шаблями й шпорами, ввалився десяток гайдуків. Люди в церкві скрикнули, кинулися врізнобіч, звільняючи прохід для пана, наче перед ним розступалася сама смерть.
— Стійте! — голос Яна прогримів під склепінням, наче постріл із гармати. — Це вінчання — блюзнірство перед Богом і законом!
Отець Тихін опустив важкий вінчальний вінець, його обличчя стало білим, як його ризи.
— Пане Яне... схаменіться... — пролепетав він. — Це дім Господній, тут крові не місце...
— Мовчи, піп, якщо не хочеш до вечора опинитися в казематах! — Ян повільно рушив проходом, кожним кроком вбиваючи святу тишу.
Він зупинився прямо перед Данилом і Марікою. Його погляд впився в дівчину з такою ненавистю, що, здавалося, одяг на ній мав спалахнути.
— Ви думали, що сховаєтеся за іконами? — Ян сухо реготнув, наче гавкнув голодний приблудний пес. — Ви думали, що свята вода відмиє твої гріхи, відьмо?
Данило зробив крок уперед, заступаючи Маріку. Його очі перетворилися на дві щілини, в яких горів небезпечний вогонь.
— Вийдіть звідси, пане. Ваша злість не має сили перед вівтарем. Ми вже повінчані Богом.
— Богом?! — Ян вигукнув це слово з такою огидою, що люди в натовпі почали злякано хреститися. — Бог не вінчає вбивць! Слухайте всі! Ця дівка, ця знахарська порідь, вчора в лісі зурочила мого найкращого коня! Вона перестріла мене на стежці, вона шепотіла чорні слова, від яких мій вороний оскаженів і здох у стайні, стікаючи темною отрутою! Вона вбила моє майно своїми чорними чарами! Вона зупинила серце благородної тварини своїм лихим оком!
Люди в церкві, які досі з осудом дивилися на пана, загули. Звинувачення в чаклунстві в цей час було гіршим за постріл у спину. Це була мітка, яку неможливо було змити.
— Вона — відьма! — продовжував Ян, розпалюючи сам себе. — Вона знається з нечистим, як і її баба! А ти, ковалю, — співучасник. Ти ховав її, ти допомагав їй творити лихе. За законами маєтку і за правом моїм ви обоє підлягаєте суду і страті. Горбачу! Взяти її прямо тут! Нехай відчує залізо на зап’ястях замість обручки!
Гайдуки рушили вперед, виставляючи шаблі. Данило, не вагаючись ні секунди, вихопив з-за пазухи важкий ніж — той самий, що кував ночами, чекаючи на цей момент.
