Спочатку:
На сторінку книги
36.3.
— Мій дід каже, що ти, як і твій батько, — шолудивий пес, — видихнула вона, знову притягуючи його за курточку до себе. — А шолудиві пси не вміють кохати, Яне. Вони вміють лише наздоганяти, вполювати й володіти здобиччю. Ти бачиш у мені лише черговий трофей у колекції Войцехівських?
Ян завмер, почувши такі жорстокі слова, його пальці, що заплуталися в її волоссі, напружилися. Він дивився на неї з такою пристрастю, що Марії на мить здалося, ніби він зараз її просто зламає.
— Твій дід помиляється, — нарешті хрипло озвався хлопець. — Дикі пси женуться за тим, що тікає. А ти... ти нікуди не біжиш, Маріє. Ти стоїш прямо в центрі мого світу, і це я згораю, намагаючись не підійти занадто близько. Мені байдуже до трофеїв. Я хочу не володіти тобою, а розчинитися в тобі, щоб більше не відчувати цього крижаного повітря, яким змушує мене дихати батько.
Він знову накрив її губи, але цього разу поцілунок був іншим — не агресивним, а болісно-ніжним, наче він благав її про прощення за все те, що його рід зробив з її родом триста років тому.
Його пальці випадково ковзнули по її шиї й торкнулися дзеркального кулона Аннет. В ту ж мить Яна наче вдарило струмом. В очах на секунду потемніло, а перед внутрішнім зором спалахнуло яскраве, нестерпно гаряче полум’я, в якому кричала жінка. Він різко відсахнувся, важко хапаючи ротом повітря.
— Що це за штука? — він примружився, дивлячись на темний кристал на срібному ланцюжку. — Вона... вона наче жива.
Марія повільно поправила кулон, відчуваючи, як він пульсує на її шкірі.
— Це мій оберіг, Яне. Бабуся каже, що він відбиває те, з чим людина приходить. Якщо ти прийшов із вогнем — побачиш пожежу. Якщо з холодом — побачиш лід.
Ян кілька секунд мовчав, намагаючись втихомирити тремтіння рук. Він знову завів двигун машини, й салон наповнився рівним гулом, який трохи розрядив наелектризовану атмосферу.
— Мені байдуже до магії твого роду, — він кинув швидкий погляд у дзеркало заднього виду, скануючи простір позаду машини. — І мені байдуже до реституції. Я вивезу тебе з цього пекла, Маріє. Навіть якщо мені доведеться спалити всі грамоти мого батька власними руками.
Марія дивилася на його профіль, підсвічений синім неоном приладової панелі. Вона знала: за вікном — осінь, у портфелі Кшиштофа — вже майже позови до суду, а в її душі — сила роду відьом Галаган. Але цієї миті, коли на її губах ще горів його смак, вона вперше повірила, що історію можна переписати не чорнилом, а кров’ю й цією дикою, забороненою ніжністю.
Він, зустрівшись із нею поглядом, не витримав і знову припав до її таких звабливих губ, а Марія, віддавшись почуттям, протяжно застогнала. “Ні, не зараз, не тут і не так, — подумала вона, проте від губ хлопця не відірвалася, а тільки притягла його ближче. — Як же… я цього хочу…”
Нарешті Ян сам відірвався від її губ, важко дихаючи. Його руки все ще стискали її плечі, але кулона він більше не торкався.
— Слухай мене уважно. У п’ятницю, що б не відбувалося, що б він не казав про твою родину — не вір йому. Я знайду спосіб витягнути тебе з цього, навіть якщо наші батьки почнуть справжню війну.
Марія подивилася на свої тремтячі руки.
— Яне, ми вже у стані якоїсь напіввійни. І ці поцілунки — наша, якщо хочеш, перша державна зрада…
Він нічого не відповів, лише знову притягнув її до себе, ховаючись обличчям у її волоссі. Вони сиділи у салоні машини ще довго, знаючи, що через амбіції його батька тепер опинилися в епіцентрі скандалу, який ще не розгорівся, але обов’язково вибухне, якщо їхні батьки дізнаються. А вони обов’язково дізнаються і тоді…
Але що буде тоді, Марися не встигла додумати, бо глянувши на годинник, зрозуміла, що має вже йти додому, інакше вони так і просидять у його машині до самого ранку…
