Спочатку:
На сторінку книги
Глава 33. “Справедливість” у казематах (33.1)
Та на виході з церкви Маріку не просто чекали! Її брали, як небезпечного звіра, що потрапив у капкан прямо біля святині. Сонце, що пнулося в зеніт, сліпило очі, відбиваючись блискітками від начищених мушкетних стволів. Гайдуки, вишикувавшись у два щільні ряди, перекрили шлях хоч і злому, але беззбройному натовпу.
Щойно Маріка ступила на поріг, Горбач, чиє обличчя лисніло від поту й хворобливого збудження, витягнув сувій із панською печаткою. Його голос, тонкий і деренчливий, рознісся над вигоном:
— Іменем закону та волею ясновельможного пана Яна Войцехівського! Маріку, доньку Орисі, заарештовано за звинуваченням у чорнокнижництві, наведенні порчі на панське майно й убивстві благородного коня через бісівські чари!
“...та волею ясновельможного пана…” — дзвеніло у вухах дівчини, яка з усієї сили вчепилася у руку чоловіка, та її швидко, у чотири руки, від нього віддерли.
Данило рвонувся вперед так різко, що ланцюг на дверях церкви жалібно здригнувся. Ніж у його руці зблиснув, наче блискавка. Але дядько Гнат і Кіндрат, його батько, які наче чекали цього, вчепилися в нього мертвою хваткою.
— Стій, дурню! — прошипів Гнат йому прямо у вухо, обхопивши молодого коваля своїми ведмежими обіймами. — На мушкети йдеш? Один постріл — і твоя Маріка вдовиця, не встигнувши стати дружиною! Нас усіх тут покладуть, і її першу пристрелять у цій тисняві, як скаженого звіра!
Маріку ж відразу підхопили під руки двоє дюжих гайдуків. Вона не кричала. Лише дивилася на Данила очима, повними такого болю й любові, що він мимоволі занімів, заскреготівши зубами від безсилля. Її весільний вінок, зачепившись за чийсь лікоть, злетів із голови й упав прямо в дорожній пил.
Через секунду важка підкова панського коня розтоптала ніжний барвінок, втиснувши його в землю. Коли курява за загоном вляглася, на вигоні перед церквою залишилася тільки тиша, сповнена болем і прихованою люттю.
Вбивати Маріку просто так Ян не збирався. Швидка смерть, як йому здавалося, була б для неї занадто легким виходом. Він прагнув зламати її дух, розтоптати її гідність і зробити це “за законом”.
Тогочасна судова система була складним і заплутаним лабіринтом, де правосуддя належало тому, хто мав шляхетський титул і гроші. Оскільки справа стосувалася чаклунства — злочину проти Бога й порядку, — вона підлягала магістратському суду.
Проте Ян як дідич (власник земель і людей) мав право на доменіальний суд. Це було право пана судити своїх підданих у межах маєтку. Це означало, що він сам міг бути й позивачем, і головним суддею, призначаючи собі в помічники лояльних шляхтичів чи навіть власних управителів.
Щоб надати справі ваги, він відправив гінця до гродського суду в Кам’янці, заявляючи про “особливу небезпеку відьми, що нищить хазяйське майно”. Він знав, що в очах закону слова “поважної особи” важать більше за присягу сотні селян. Донос Горбача й сфальсифіковані свідчення заляканих конюхів були чудовим фундаментом для вироку.
Маріку привезли не в камеру — бо яка тюрма у простому селі? — а в підземелля під кам’яницею, яке селяни називали “порубом”. Це була глибока кам’яна яма в підвалі, куди ніколи не заглядало сонце. Стіни тут завжди були липкими від сирості, а підлога вкрита шаром гнилої соломи, яка кишіла комахами. Повітря було настільки важким від цвілі й запаху застарілого страху, що кожен подих давався дівчині з неймовірним зусиллям.
Єдиним джерелом світла було крихітне віконце під самою стелею, перекрите товстими, в руку завтовшки, залізними ґратами. Маріку, наче якогось убивицю, прикували довгим важким ланцюгом за одну руку до вмурованого в стіну кільця.
Залізний засув на важких дубових дверях гучно клацнув, і цей звук розкотився порожнім коридором, наче назавжди закрили кришку домовини. Вона залишилася наодинці з тишею, яку порушувало лише віддалене крапання води й шурхіт щурів у кутках. Молода жінка сіла на солому, притиснувши до грудей весільну сорочку, цей її останній спогад про сонце.
…Надворі панувала мертва тиша — колесо млина більше не шуміло й не гнало воду, проте в хаті мельника повітря аж дрижало від криків. Данило міряв світлицю кроками, наче загнаний у клітку вовк, його кулаки стискалися й розтискалися мимоволі, наче коваль хотів от прямо зараз зацідити комусь у пику.
А він і хотів! У панську…
