Спочатку:
На сторінку книги
Глава 45. Чаша самотності (45.1)
У “собачій ямі”, куди кинули дівчину перед тим, як поставити в цій історії останню крапку, не було вікон, тож вона вже не побачила ні темряви, ні сонця. Час у її останній в’язниці розтікався у просторі липкою чорною рідиною, у якій тонули думки, а єдиним звуком було ритмічне капання води десь у кутку — холодний, невблаганний відлік секунд, що залишилися до світанку.
Маріка лежала на прілому сіні, підтягнувши коліна до грудей. Ланцюги на її зап’ястях більше не здавалися дівчині важкими, вони стали частиною її тіла, частиною того всепоглинаючого болю, який витіснив страх і залишив по собі лише крижану пустку й невимовне бажання, щоб усе це пекло, яке організував для неї на землі пан, швидше вже скінчилося.
Молода знахарка, котра була винуватою тільки в тому, що хотіла бути щасливою з коханим чоловіком, знала, що ця ніч була у неї останньою. Вона відчувала це кожним нервом, кожним слабким ударом серця, яке вперто продовжувало битися, хоча душа вже благала про спокій.
Десь посеред ночі важкий засув ледь чутно ворухнувся. Маріка здригнулася, чекаючи на нове приниження, але замість Яна чи гайдуків у камеру прослизнула постать у темній свитці. Це був молодий кухонний слуга, ще зовсім підліток, який допомагав Горбачу. Він тремтів так, що зуби цокотіли, не потрапляючи один на одного.
Хлопець не сказав їй жодного слова, не видав жодного звуку. Він просто просунув крізь ґрати руку, у якій тримав шматок теплого пшеничного хліба й невелике горнятко молока.
— Їж, дівко... — прошепотів так тихо, що Маріка ледь почула. — Кажуть, гріх помирати голодною. Прости нас усіх… За все прости…
І він відвернувся, витираючи брудним рукавом сльози, які, не питаючи, текти по його обличчю. Бо він добре знав, що вона ні в чому не винна. Усе село це також добре знало…
Маріка подивилася на цей хліб. Він пах сонцем, літом і маминими руками. Це було дивне, майже знущальне милосердя — годувати ту, кого через кілька годин перетворять на дим.
Та вона таки взяла той шматок й відкусила кілька крихт, але в горлі стояв такий клубок, що ковтати було неможливо. Хліб здавався солоним від її сліз. Вона віддала б усе золото світу за один ковток чистої води з джерела в каньйоні, але цей пшеничний м’якуш був останнім, що зв’язувало її з людським світом.
Дівчина відкусила ще один малесенький шматочок, відчуваючи, як життя на мить повернулося в її виснажене тіло лише для того, щоб їй було болючіше з ним прощатися.
Коли слуга, забравши порожнього кухлика з молока, пішов, темрява знову стиснула її у своїх обіймах. Найбільше боліло не там, де шкіра досі горіла від опіків чи де шнури роз’їли м'ясо на ногах. Боліло десь глибоко в лоні — у тій святій порожнині, де за законами природи мало б зародитися нове життя.
Маріка заплющила очі й раптом чітко побачила не сон, а марення, таке живе, що відчула, як пахне волоссячко на дитячій голівці. Вона побачила маленького хлопчика із чорним, як смола, чубом і такими ж упертими, темно-медовими очима, як у Данила.
Він бігав би босоніж по траві біля млина, ловив би руками бризки води, що летять від колеса, і сміявся б так дзвінко, що замовкали б птахи в лісі.
Але ця дитина, яка вже була в її утробі, ніколи не зробить першого кроку, не відчує тепла батьківських рук. А вона сама ніколи не притулить її до своїх грудей, не нагодує своїм молочком…
Пан шляхтич убиває не тільки її, він кидає у вогонь цілий рід, який мав прийти після неї. Він палить дерево, яке ще не встигло розквітнути.
— Прости мене, мій маленький, — прошепотіла вона порепаними губами, притискаючи до свого ще зовсім плоского живота понівечені пальці. — Пробач, що твоя мати не змогла дати тобі сонця. Та я заберу тебе з собою в небо, щоб ти ніколи не знав, що таке бути рабом клятого пана… Ми будемо там з тобою удвох, ми будемо щасливими, бо в нас нічого не болітиме, ні тіло, ні душа…
