Спочатку:
На сторінку книги
Захар Чортополох, який виріс ще за Союзу й ігнорування церкви, ніколи не вірив ні у Бога, ні у дідька, як і в містику, бо містика не дає врожайності тридцять центнерів з гектара і не допомагає вибивати квоти на експорт.
Для нього світ ділився на активи, пасиви й тих, хто заважає вести бізнес. У свої тридцять два він уже був не просто «сином господаря», а головним мотором агрохолдингу «Чортополох і син».
Його батько, Олександр, свого часу першим на Хмельниччині зрозумів: колгоспи розваляться, а земля залишиться. Вони починали в дев'яностих із двох старих комбайнів, “Нива” й “Колос”, і купи заборгованостей, а тепер їхні елеватори височіли над подільськими степами, наче храми нової віри — віри в золото зерна.
Захар пам’ятав, як батько вчив його:
— Земля, синку, це єдина річ у світі, яку більше не виробляють. Назви її товаром — і ти багач. Назви її батьківщиною — і ти політик. Але завжди тримай її за горло, щоб вона знала, хто тут головний.
Ярина з’явилася в його житті як дорога декорація, без якої статус молодого магната був би неповним. Він зустрів її в Кам’янці-Подільському, на виставці в Старій Фортеці. Вона була дизайнером інтер’єрів, щойно після навчання, сповнена ідей про «історичну автентичність» і «гармонію простору».
Дівчина була витонченою, наче кришталевий келих серед чавунних казанів. Захар завоював її так, як звик брати нові ринки: стрімко, дорого і без варіантів для відмови. Він засипав її квітами, возив на вихідні у Відень за меблями для її проєктів і, зрештою, збудував для неї дім на краю каньйону Смотрича — такий собі палац із бетону й скла, який вона мала облаштувати на свій смак.
Він думав, що купує собі тиху, творчу дружину, яка буде прикрасою його бенкетів. Але разом із Яриною він отримав Ганну Степанівну, яка відразу сказала зятю, щоб він називав її Аннет, і ніяк інакше.
Аннет — горда, розумна, красива тією дикою красою вільної жінки, яка вкладає чоловіків штабелями до її ніг, — була кісткою в горлі для всієї родини Чортополохів. Вона була не просто «травницею» й зовсім не майстром-тарологом, який дурить довірливих клієнток, викачуючи з них гроші. Хоч найближчі й знали, що Аннет реально “бачить” майюутнє.
Але заробляла вона не цим і жила не з цього. Аннет володіла невеликою, але надсучасною фармацевтичною фабрикою на околиці міста. Її бренд випускав лікувальні настоянки й фіто-препарати, які мали шалений попит не лише в Україні, а й за кордоном. Вона була фармацевтом з науковим ступенем і холодним розумом бізнесвумен.
Олександр Чортополох часто казав синові за чаркою:
— Гляди, Захаре. Ця жінка варить свої зілля в лабораторних ретортах, але погляд у неї такий, наче вона пам’ятає, як нас на вилах виносили. Вона забагато знає про землю. Не про добрива, а про те, що під ними лежить.
Захар згадав про це зараз, стоячи у стерильному холі клініки. Він знову поглянув на тещу, котра виглядала не набагато старшою за свою дочку. Вона стояла біля вікна, і її профіль на тлі призахідного сонця здавався відлитим із темного металу.
— Ти вже дзвонив батькові? — запитала вона, не обертаючись, хоч і знала його відповідь у подробицях. Просто їй потрібно було підтримати ілюзію розмови.
— Звісно. Він чекає. Маєток у Кам’янці вже готують до зустрічі немовляти. Там буде охорона, лікарі, найкращі нянечки. Ярина не повинна ні в чому мати потреби.
— Ти хочеш оточити дитину парканом із грошей, Захаре? — Аннет ледь помітно посміхнулася. — Це не допоможе. Коли прийде час, вона переступить через твій паркан, навіть не помітивши його. Бо коріння, яке я дала їй через Ярину, глибше за фундаменти під твоїми елеваторами…
Захар, глянувши на Аннет, цього разу не зумів стримати відвертого роздратування. І Аннет, яка дивилася на нього, не відводячи очей, це чудово помітила…
