Спочатку:
На сторінку книги
14.2.
Захар нарешті відклав телефон і вже зацікавлено подивився на дружину.
— Оце вже інша розмова, — він потер підборіддя. — Син польського дипломата в одному класі з моєю донькою? Це капітал, який не знецінюється. Ярино, дізнайся про них усе. Ян, кажеш? Нехай Марися придивиться до хлопця. Поляки зараз мають великий вплив на аграрні квоти. Такі знайомства зі школи — це міцніше за будь-які контракти.
Дівчина, яка так і стояла за дверима, мимоволі перетворившись на свідка розмови батьків, повільно заплющила очі. Перед її внутрішнім поглядом на мить спалахнула картина: осіннє небо, запах горілого дерева і чоловік у важкому темному плащі, що стоїть на майдані.
Він тримав у руках сувій із червоною печаткою, а від його постаті віяло такою абсолютною, нещадною владою, що збивалося й завмирало дихання. “Хто ж це такий? — билося в голові у дівчини. — І чому я це побачила саме тоді, коли батьки заговорили про цих поляків?!”
— А про кого це ви говорите в контексті згадок про мене й ліцей? — дозволила собі поцікавитись Марися, нарешті переступаючи поріг кабінету.
Захар і Ярина здригнулися від її раптової, майже беззвучної появи.
— О, Марисю, ти чула? У тебе в ліцеї з’явиться цікавий однокласник, — усміхнулася Ярина, намагаючись розрядити напругу, що завжди виникала поряд з донькою. — Красивий хлопець, справжній шляхтич. Постарайся бути з ним ввічливою, це важливо для бізнесу тата.
Підійшовши до величезного панорамного вікна, дівчина подивилась униз, на вечірній Печерськ. Десь там, на Липках, серед старих каштанів і лип, одна з квартир уже готувалася прийняти своїх нових господарів. Ярина вже замовила туди меблі з темного мореного дуба, важкі штори кольору вина й антикварні дзеркала, наче будувала пастку для минулого.
— Ввічливість — це лише маска, мамо, — відповіла дівчина, не повертаючи голови.
Її віддзеркалення у склі здавалося майже примарним.
— Він приїде, щоб повернути те, що вважає своїм правом. Ви з татом бачите нові контракти й посольські зв'язки, а я відчуваю, як змінюється саме повітря, яким - ще трішки! - й буде неможливо дихати вільно через пил. Старий гіркий польський пил, який не вивітрився за триста років.
Захар роздратовано хмикнув, барабанячи пальцями по столу.
— Знову ти за своє, Маріє. Припини повторювати те, що каже тобі Аннет. Ви з нею вже й думаєте однаково! Який пил? Яка історія? Це просто сім’я успішного чиновника з сусідньої країни, яка хоче жити в комфорті на Печерську. Ярино, зроби їм такий проєкт, щоб вони почувалися як у Версалі, але щоб усе було за найвищим розрядом. А ти, Марисю, краще зосередься на навчанні. Твій майбутній однокласник — це лише чергова сходинка для нашої родини на шляху в Європу.
Дівчина не стала сперечатися. Вона знала: батько не чує того, що чує вона. Вона ж відчула, як її долоні стали холодними. Дан, про якого вона думала останніми днями, здавався їй її спокоєм, її корінням, її теплим хлібом, хоч вона й не відчувала до нього кохання. У її душі жило щось… зовсім інше. Вона чомусь знала, що він їй потрібний, але не могла зрозуміти чому.
А ось цей поляк Ян, про якого каже мама... Щойно вона про нього подумала, як її відразу накрило передчуттям шторму. Вона ще не знала, що в цьому житті цей «інквізитор» з фотографій стане тим, заради кого вона буде готова спалити весь цей комфортний світ Печерська.
…Того вечора Ярина довго не могла заснути, перебираючи зразки важкого оксамиту. Вона не знала, що в цей самий час у Варшаві сімнадцятирічний Ян Войцехівський, чий рід на своєму гербі мав Сліпого Ворона, стояв біля відчиненого вікна своєї кімнати. В його сумках уже лежали підручники, а на пальці він крутив старий срібний перстень із родовим гербом — реліквію, яку батько Кшиштоф суворо наказав берегти.
Ян знав про Україну багато — батько розповідав про неї як про землю великих можливостей і великої крові. Тож хлопець не боявся чергового переїзду. Навпаки, він відчував дивний клич. Він хотів побачити цю дівчину, про яку батько Кшиштоф згадав побіжно, обговорюючи розмову з дизайнеркою Яриною Чортополох, дружиною місцевого аграрного магната.
— Марія... — прошепотів нащадок колишніх польських шляхтичів, дивлячись на зірки, що світили однаково над Варшавою і над Києвом.
Ян не знав, чому це ім’я — коротке і м’яке, як подих — змушує його серце битися швидше. Він провів пальцем по холодному металу персня, відчуваючи гострі краї срібного крила на гербі. У цю мить він був схожий на того самого ворона: готовий до польоту, готовий до падіння, готовий до чужої землі, яка вже чекала на нього з розпростертими обіймами.
Обіймами, які можуть як відродити, так і спопелити…
