Спочатку:
На сторінку книги
33.2.
Кіндрат з Гнатом сиділи як на ножах, готові будь-якої миті підхопитися на ноги, щоб знову хапати Данила, пояснюючи, що так діло не піде. А як уже пояснюватимуть, то як вийде…
— Я не буду чекати! Я піду туди сьогодні вночі. Рознесу браму ковадлом, витягну її, — його голос був хрипким від стримуваної люті. — Я не залишу її в тій ямі на поталу пацюкам і пану!
— Сядь, сину! — гаркнув Кіндрат, і в його голосі було стільки батьківської влади, що Данило мимоволі зупинився й упав на лаву.
Батько підійшов до нього, поклав важкі руки на плечі.
— Ти зараз підеш — і завтра твій труп приб'ють до млинарського колеса на потіху гайдукам. Кому ти тоді допоможеш? Своїй гордині?
— Батьку, вони ж її судитимуть за чари! Ви ж знаєте, що це значить! Якщо кату вдасться вибити з неї хоч слово зізнання, її спалять на вогнищі посеред села! — Данило у відчаї влупив важким кулаком у двері, замалим не пробивши в них діру.
Дядько Гнат, який увесь цей час мовчки набивав люльку тютюном, нарешті випустив густу хмару диму.
— Послухай, Даниле. Суд — це не тільки нагайка, це ще й папери. Ян — шляхтич, йому треба витримати чин перед сусідами й кам’янецьким каштеляном. Він не може просто вбити її у підвалі, йому потрібен “чистий” вирок, щоб ніхто не закинув йому свавілля. Маріка ж твоя ні в чому не винна. Усі люди в селі знають про той клятий тис у лісі… Ми знайдемо людей, які під присягою скажуть, де вони бачили того коня.
— Ви вірите, що панські судді слухатимуть простих селян, у яких вони бачать тільки кріпаків? — гірко всміхнувся Данило.
— Я вірю в те, що Ян боїться розголосу, — Кіндрат підвівся, його обличчя стало суворим. — Завтра вдосвіта ми з Гнатом їдемо в місто. Треба знайти правника, можливо, того пана підсудка, з яким ми мали справу минулого року. Маріка під захистом закону про докази. Ян не посміє її стратити без рішення вищого магістрату, інакше сам потрапить під баніцію — його позбавлять шляхетських прав за порушення процедури.
Данило слухав їх, і його серце трохи заспокоїлося, але розум кричав про інше. Він згадав погляд баби Ганни. Вона не пішла до млина з чоловіками. Вона залишилася в лісі, через який вони йшли. Бо стара знахарка знала: вовк не звертає уваги на закони овець, він просто чекає нагоди, щоб встромити ікла в горло, насолоджуючись болем безсилого.
— Ви кажете — відпустять... — прошепотів Данило, дивлячись на свої руки, вкриті опіками й шрамами. — А я відчуваю, як час тече, як гарячий свинець. Кожна ніч у тій ямі — це рік її життя. Ви шукайте правників, батьку. А я буду готувати своє право. Залізо правди важить більше за чорнило брехні.
Він не знав, що в цей самий момент у кабінеті свого маєтку Ян Войцехівський пив густе вино і розмовляв із прибулим гостем. Це був чоловік у чорному камзолі з холодними, порожніми очима — кат із Кам’янця, який спеціалізувався на “справах про відьомство”.
На його рахунку було стільки зламаних доль, що вистачило б заповнити ціле кладовище. Кат не просто катував — він наче випивав із людей життя, залишаючи після себе лише холодні тіла й порожні хати. Казали, що за кожну “відьму”, яку він відправляв на той світ, цей кат отримував золоту монету, але ці гроші пахли не багатством, а сирою землею й людською кров’ю.
Він сидів навпроти Яна, не кліпаючи, і в його погляді не було ні жалю, ні злості — лише пустка, як у глибокій криниці, яка давно стоїть без води. Ян повільно цокнув келихом об його ніж, і цей звук був схожий на клацання того самого залізного засува, що назавжди зачиняє двері перед живими.
— Кажуть, ви майстер своєї справи, — Ян зробив ковток, дивлячись на гостя крізь червоне скло вина. — У моєму селі завелося надто багато “знахарок”. Треба виполоти цей бур'ян під самий корінь.
Кат лише тонко всміхнувся, і від тієї посмішки навіть вогонь у каміні, здавалося, став гріти слабше.
— Кажуть, одна з них врятувала життя вашому синові… — виявляється, їдучи у Кульчиївці, він устиг поцікавитися деякою інформацією.
Та Ян у будь-якому разі не збирався чекати на чесний розгляд. Він готував “допит із пристрастю”, який мав вирвати з Маріки зізнання будь у чому, аби лише вона забула про свою бідняцьку гордість...
А з катом, який знає забагато, він якось зуміє домовитися, золотих дукатів вистачить…
