Спочатку:
На сторінку книги
Глава 20. Точка перетину (20.1)
— Катю, заберіть ці зразки італійського мармуру, вони якісь… вилизані чи що. Пану Войцехівському потрібно щось, що має характер, а не просто цінник із багатьма нулями. І заваріть ще кави, тієї, що з кислинкою. Наші гості звикли до витончених смаків, — Ярина Чортополох пересунула важкий каталог на край столу.
Її офіс на Подолі був справжнім маніфестом стилю. У цьому будинку колись давно містилися купецькі склади, і Ярина зберегла автентичну кладку, поєднавши її з холодним гартованим склом і мінімалістичними меблями. Тут пахло її дорогими парфумами, друкарською фарбою від свіжих ескізів і успіхом. Успіхом жінки, яка зуміла не розчинитися в чоловікові до останку, а купаючись у розкоші, побудувала власну кар’єру, займаючись улюбленою справою.
— Пані Ярино, вони під’їхали, — тихо повідомила секретарка, швидко прибираючи зайві чашки.
Кшиштоф Войцехівський — у костюмі-трійці від відомого дизайнера — так упевнено увійшов у залу, ніби він не в гості прийшов, а оглянути власні володіння. Високий, підтягнутий, поляк здавався втіленням старої європейської аристократії. Позаду нього так само впевнено крокував його син. Ярина вже знала, що його звати Ян.
Хлопець не роззирався на дизайнерські витребеньки. Він просто дивився перед собою, причому у юнака було настільки непроникне обличчя, що воно здавалося маскою, наче висіченою з холодного сірого каменю. Жоден м’яз не здригнувся, в очах не з’явилося навіть дрібки зацікавленості, лише застигла, майже відсторонена гордість шляхтича.
Ніби він не у двадцять першому столітті народився й виріс, а… десь так у вісімнадцятому, промайнуло в голові у Ярини. Якийсь… холодний і зарозумілий.
Ковзнувши поглядом по Войцехівському-старшому, вона на мить затрималася на обличчі молодшого. Донька Аннет Степанівни не розуміла, чому від цього молодого хлопця віє такою старою, майже забутою небезпекою, яку вона раптом відчула.
“Може, мати й має рацію, — подумала, поки гості наближалися, — але побачимо, що буде далі…”
— Пані Ярино, ваші пропозиції щодо бібліотеки — це саме те, що резонує з моїм світовідчуттям, — Кшиштоф легким нахилом голови привітав дизайнерку й відразу почав про справи, не витрачаючи свій і її час на зайві розмови. — Дім — це не стіни. Це коріння. А дуб, який ви обрали, мусить пам'ятати багато.
— Я рада, що ми знайшли спільну мову, пане Кшиштофе, — посміхнулася Ярина, розгортаючи великий планшет. — Ми обговорили майже все, крім фінальної обробки спальні для вашого сина. Яне, я пропоную додати більше металу й відкритого простору. Це сучасно, але водночас дуже дисципліновано.
Ян повільно перевів погляд з панорамного вікна на Ярину. У його очах не було підліткової цікавості. Там панувала дивна, холодна дорослість. Таки дивний хлопець…
— Мені подобається ваш підхід, пані, — голос Яна був по-чоловічому низьким і спокійним. — Головне, щоб у кімнаті не було нічого зайвого. Я не люблю речей, які не мають конкретного призначення.
Вони саме заглибилися в обговорення фактури штор, коли двері офісу розчахнулися з характерним гуркотом. Захар Чортополох, який звик приходити до дружини тоді, коли вважав за потрібне, не маючи звички їй про це повідомляти, залетів у приміщення, на ходу ховаючи телефон у кишеню дорогих штанів.
— Яринко, вибач, що вриваюся без попередження! Заскочив буквально на секунду за документами на село, які Аннет просила терміново перевірити... О! — Захар різко загальмував, помітивши клієнтів. — Пане…?
