Спочатку:
На сторінку книги
13.2.
А на пагорбі, за товстими мурами маєтку, повітря було іншим — холодним і нерухомим, наче в темному старому склепі. Той самий Ян Войцехівський, якого про себе згадував Данило, годинами сидів у кріслі перед каміном, спостерігаючи, як вогонь пожирає дрова, перетворюючи їх на попіл. Книга на його колінах лишалася розгорнутою на одній і тій самій сторінці вже другу годину.
Він з острахом і диким, майже тваринним здивуванням ловив себе на тому, що образ покійної Терези у його пам’яті раптом почав бліднути, розмиваючись майже повністю. Раніше він міг заплющити очі й виразно побачити її тонкий профіль, почути шелест її шовкових суконь.
Тепер же, коли Ян намагався викликати ці спогади, перед очима поставало інше: розкидане темне волосся, дикий виклик в очах кольору передгрозового неба і те, як вона зневажливо вирвала свою руку з його долоні. Це «ні», прилюдно кинуте йому в обличчя посеред ярмарку, пекло його дужче за розпечене у кузні залізо.
Ян ніколи не вважав селянок за людей, рівних собі. Для нього вони були частиною фону, живою силою, яка мала народжувати нових робітників і задовольняти випадкову хіть панів. Йому навіть у найстрашнішому сні не могло спасти на думку, що він міг би взяти таку дівчину за дружину.
Це був би сором на всю округу, ганьба для роду, яку не відмити ніяким золотом. Але він хотів її. Хотів володіти цією непокірною душею, зламати цей гонор, зробити її своєю річчю, яка буде мовчки чекати на його прихід у затишному куточку маєтку. І завжди буде готовою виконати те, що панові буде вгодно.
Його дратувало, що якийсь коваль, хлопець, що пахне вугіллям і борошном, має право торкатися її, планувати з нею весілля, сміятися разом із нею. Обіймати її… а може, й не тільки обіймати.
Уявивши таку картину, пан заскрипів зубами від безсилля. Ян почувався так, ніби в нього вкрали те, що він ще навіть не встиг купити, але на що вже виписав внутрішнє право власності у своїй голові.
— Вона не може належати йому... — процідив ледь чутно, стискаючи пальцями масивні боковини крісла так, що дерево жалібно рипнуло.
Він підвівся і підійшов до вікна, що виходило на долину. Внизу, в густих сутінках, біля річки мерехтів маленький вогник. Там Данило, мабуть, закінчував обтесувати чергову балку для їхнього спільного майбутнього. Ян дивився на цей вогник із крижаною мертвою посмішкою.
— Будуй, будуй, хлопе, — тихо обізвався, вже плануючи своє в голові. — Зводь свої стіни. Чим вищими вони будуть, тим важче тобі буде бачити, як вони валяться на твою голову.
Як уже не відчував провини перед пам'яттю дружини. Тепер його вела інша сила — владна, темна одержимість чоловіка, який не звик до відмов. Тим більше від кого?!
Він вважав, що рятує цю дівчину від сірості й багнюки селянського життя, надаючи їй шанс стати його «утіхою». А те, що вона цього не хоче, було лише прикрою помилкою, яку він збирався виправити. Потім захоче…
Він різко смикнув шнурок дзвіночка. На поріг миттєво, наче з-під землі, випірнув Горбач. Староста стояв у напівпоклоні, ховаючи улесливу посмішку в рідкій борідці.
— Горбачу, — Ян не обертався. — Ти дізнався все про те весілля?
— Так, ясновельможний пане. Готуються на Покрову. Данило вже й ліс на зруб заготовив, і батько його, мельник, скриню повну зібрав. Весь куток гуляти буде, хату толокою зводитимуть…
— На Покрову, кажеш... — Ян постукав пальцями по підвіконню. — А скажи мені, Горбачу, чи немає за тим ковалем якихось недоїмок? Може, він колись проти закону щось сказав? Чи, боронь Боже, хтось із його рідні підтримував козацькі заколоти? Знайди мені щось. Хоч крихту. Мені треба причина, щоб цей «герой» надовго забув дорогу до хати під лісом.
Горбач підступно мружився, витираючи спітнілі долоні об сукно жупана.
— На шию кожного хлопа, мій пане, знайдеться свій зашморг, аби було ваше слово. Знайдемо все, що треба. Можемо й недоїмку по «подимному» приписати, а можемо й згадати, як його дядько Гнат п’яним колись на старосту руку підняв...
— Роби, — коротко кинув Ян і махнув рукою, відпускаючи прислужника.
Він знову глянув у вікно. Осінь була порою збору врожаю, і Ян Войцехівський збирався зібрати свій — сповна. В його плані не було місця для щастя коваля й знахарки. Був лише він, його воля і його право сильного.
І було його майже хворе бажання назвати цю дівку своєю…
