Спочатку:
На сторінку книги
26.3.
Наступної миті по залу пронісся шепіт жаху. Однокласники сахнулися від Марії, наче вона була носієм чуми. Навіть Ліза з Каріною відступили до самої стіни, боячись навіть дихнути.
Ян же підійшов до дівчини. Він був єдиним, хто не відвів погляду. Навпаки, він дивився на неї з таким захопленням, наче нарешті зустрів рівну собі силу. Він поклав свою гарячу долоню на її плече, і цей дотик наче “заземлив” її. Срібло в очах Марії миттєво зникло, вона здригнулася, наче прокинувшись від трансу, і почала важко дихати.
— Ходімо звідси, — тихо сказав він.
Вчитель фізкультури виглядав приголомшеним навіть більше, аніж учні. Тож коли вони вийшли спочатку з залу, а потім і з ліцею, їх так само супроводжувала гробова тиша. На вулиці сонце засліпило очі, але Марію все ще бив озноб. Вона не могла повірити, що щойно випустила це на волю.
— Тут недалеко є кав'ярня, — сказав Ян, не відпускаючи її ліктя. — Нам треба поговорити. Наодинці.
Вони сіли за кутовий столик невеликої кав’ярні, про яку їй казав хлопець. Пахло корицею, обсмаженими зернами й спокоєм — усе те, чого Марії зараз так бракувало. Ян замовив два подвійні еспресо, міцні й чорні, як їхні таємниці.
— Що це було? — запитав він, пильно дивлячись на неї через стіл. — В залі. Я бачив твої очі, Маріє. Це була не звичайна реакція людського тіла.
— Я не знаю, — Марія стиснула чашку, намагаючись зігріти пальці. — Це просто... стається, коли я відчуваю несправедливість або загрозу. Аннет вчила мене це ховати, але сьогодні... сьогодні все вибухнуло.
— Ти збрехала мені тоді в офісі матері, — Ян нахилився ближче, його голос став майже інтимним. — Ти не просто відчуваєш тіні. Ти сама — тінь. І знаєш що? Це найпрекрасніше і найстрашніше, що я бачив у цьому місті.
Марія нарешті підняла на нього очі.
— Ти не боїшся мене, Войцехівський? Після того, як я зламала Артура одним поглядом?
Ян посміхнувся, і цього разу це була справжня посмішка — тонка, хитра й неймовірно приваблива.
— У моєму роду було багато… вогню. Того я не боюся його, Маріє. Я народився, щоб його приборкувати, або... згоріти в ньому. Я ще не вирішив.
Він простягнув руку й накрив її долоню своєю. Його перстень торкнувся її шкіри, і Марія відчула дивне тепло, що розлилося по всьому тілу.
— Мій батько каже, що ми повернулися за земельними боргами, — продовжував він, дивлячись їй прямо в душу. — Але я думаю, що я повернувся, щоб зустріти тебе. Коли сів за твою парту, то зрозумів: я нікуди більше не піду.
Марія відчула, як крига всередині неї починає танути. Вона знала, що це небезпечно. Вона чула у власній голові голос Аннет, з якою вони проговорили два вечори поспіль: “Вони прийшли забрати наше”. Але зараз, у цій сонячній кав’ярні, сидячи поруч із цим хлопцем, вона вперше за довгий час відчула, що не одна в цьому дивному світі.
— Тоді нам доведеться бути дуже обережними, Яне, — тихо сказала вона, не прибираючи руки. — Наші сім'ї... вони живуть минулим. І це минуле дуже криваве.
— Нехай живуть, де хочуть, — перебив він. — Ми — не наші родини. Я не збираюся бути копією свого пращура. І я не дозволю нікому стати між нами. Навіть історії.
Марія дивилася на нього й розуміла: це початок кінця її спокійного життя. Але водночас це був початок чогось такого потужного, що жодне прокляття не зможе його зупинити.
— Добре, — прошепотіла вона. — Тільки не кажи, що я тебе не попереджала. Полин — це гірка трава.
— Гіркота стимулює серце, — відповів Ян і підніс її руку до своїх губ.
