Спочатку:
На сторінку книги
Глава 39. Судилище (39.1)
Ранок засідання суду видався сірим і важким, наче саме небо затягнулося попелом, передчуваючи біду. Над каньйоном висів вологий туман, що робив обриси панського палацу розмитими й дивовижно хижими.
Процес вирішили проводити не в затісних судових покоях, а на відкритій галереї маєтку, що височіла над площею. Це був умисний крок: шляхтич хотів, щоб кожен кріпак, кожен вільний міщанин і кожна дитина бачили: супроти волі пана йти не можна.
На площі панувала гнітюча тиша, яку порушувало лише брязкання мушкетів гайдуків і приглушене іржання коней. Селян з усіх Кульчиївців зігнали сюди силоміць, вишикувавши півколом навколо високого помосту.
На галереї, за масивним столом, накритим криваво-червоним сукном, сиділи “вершителі доль”. Посередині — сам Ян, у чорному оксамитовому жупані з золотим шиттям, із пишним хутряним коміром, що додавав його постаті гротескної величі. Він сидів розслаблено, відкинувшись на спинку крісла, і повільно погладжував пальцями руків’я своєї шаблі.
Праворуч від нього — підкуплений заступник кам'янецького гродського судді, такий собі пан Малковський. Це був старий жовчний чоловік із тремтячими руками, чиї очі, приховані за скельцями окулярів, не бачили нічого, крім золотих дукатів, якими Ян напередодні набив його калитку.
Перед ним лежала товста, обтягнута телячою шкірою книга — “Гродські книги Кам’янецької землі”, де записувалися всі кримінальні й майнові справи.
Ліворуч сидів місцевий ксьондз, отець Бенедикт. Він постійно перебирав вервицю, опустивши очі. Він знав, що відбувається беззаконня, що ні в чому та дівка не винувата, але фундації пана Яна на костел були занадто великими, щоб голос совісті переважив голос золота.
На площі перед галереєю, під наглядом десятка озброєних гайдуків, стояла важка залізна клітка, принесена зі старого панського звіринця. Саме в ній, як дикий звір, сиділа згорблена Маріка.
Люди дивились на неї й не впізнавали. Після ночі, проведеної в опочивальні пана, її колись гордий стан згорбився, а очі здавалися двома чорними вирвами, в яких вигоріло все життя. На ній, під якоюсь чужою халамидою, було ще й лахміття від весільної сорочки, а руки посиніли від мотузок, якими її зв’язував Ян.
Дівчина не дивилася на натовп. Вона не шукала поглядом Данила. Вона була зламана так глибоко, що навіть присутність смерті здавалася їй милосердям. Натомість Ян дивився на неї з висоти свого крісла і відчував майже фізичне піднесення: він розчавив цю квітку, він довів собі й усім, що кріпацька душа — це лише глина в його руках.
Суддя відкашлявся, витер губи хусткою і почав зачитувати обвинувачення, намагаючись надати своєму старечому голосу юридичної значимості. Він розгорнув “Гродську книгу” і почав читати латиною, змішаною з тогочасною канцелярською мовою:
— «In nomine Domini, Amen... Ми, суддя гродський, зваживши на подання вельможного пана Яна Войцехівського, дідича села Кульчиївців, розглядаємо справу про crimen magiae — злочин чаклунства. Записано в книги сії: “Маріка, донька кріпачки Орисі, маючи в серці злий намір і через намову ворожу, вчинила пакт із силами темними. Свідчено є, що через врочення й замовляння бісівські вона спричинила смерть благородного вороного коня, власності панської, чим заподіяла шкоду велику господарству маєтному”.
Суддя підняв очі на натовп і продовжив, переходячи на більш зрозумілу мову:
— «Item (також), згідно з артикулами Магдебурзького права й статутами коронними, особа, що підозрюється в шкідництві через чари, була піддана допиту з пристрастю. У книгах гродських зафіксовано свідчення Горбача, управителя панського: “Бачив я, як дівка тая в лісі трави нечисті збирала і слова блюзнірські шепотіла, від чого кінь панський здригнувся і дух свій нечистий випустив”.
Марія ж ні на що просто не реагувала…
