Спочатку:
На сторінку книги
37.2.
Маріку привели до панської спальні — місця розкоші, що межувала зі збоченням. Важкі оксамитові портьєри кольору стиглої вишні, величезне ліжко під балдахіном на високому подіумі, стіни, прикрашені химерною зброєю й заморською дивиною. У каміні палахкотів вогонь, кидаючи довгі тіні на розмальовану стелю.
Ян чекав її, уже скинувши важкий жупан. У його руках були довгі шовкові шнури й шкіряні паски.
— Ти казала про вогнище, Маріко? — прошепотів він, кивнувши гайдукам. — Але спочатку ми пограємо в іншу гру. Я навчу тебе, що таке справжня покора.
Гайдуки, уникаючи її погляду, кинули дівчину на ліжко, розірвавши перед тим залишки її одягу. Маріка пручалася з відчаєм загнаної лані, кусалася, штовхалася, але сили були нерівними.
Її руки різко розвели вбік і міцно притягнули до масивних різьблених стовпів узголів’я. Шовкові шнури, попри свою м’якість, в’їлися в поранені тортурами зап’ястя, завдаючи нестерпного болю. Ноги розтягнули до нижніх стійок ліжка, прив’язуючи щиколотки так щільно, що шкіра миттєво посиніла.
Тепер вона була розіп’ята на цьому ложі розкоші, абсолютно безпорадна, виставлена напоказ його хворобливій уяві. Ян махнув рукою, і гайдуки вийшли, щільно зачинивши за собою важкі дубові двері.
— Ось так, — Ян повільно підійшов, тримаючи в руці тонку шкіряну нагайку з золотим руків’ям. — Тепер ти не горда наречена. Тепер ти просто шматок плоті, який належить мені за правом сильнішого. Ти бачила, як мисливці розтягують шкіру звіра на рамі? Зараз ти відчуєш те саме.
Те, що відбувалося далі, було не актом пристрасті чи бажання. Це була холодна, механічна розправа над людською гідністю. Ян діяв із витонченістю збоченця: він не поспішав. Його пальці, холодні й жорсткі, торкалися її шкіри саме там, де були синці від допитів, він навмисно тиснув на рани, насолоджуючись кожним її здриганням.
Він почав із приниження — повільно розрізаючи залишки її одягу кинджалом, залишаючи її абсолютно беззахисною перед своїм поглядом. Кожен дотик був наче удар батога. Маріка кричала, доки голос не зірвався на хриплий стогін. Він використовував нагайку не для ударів, а для того, щоб лоскотати її нерви, тримаючи в постійній напрузі.
Коли він нарешті навалився на неї всією своєю вагою, Маріка відчула, як світ навколо розпадається на тисячі гострих кривавих уламків. Це була не просто фізична наруга — це було вбивство її суті. Він брав її з ненавистю, зневажаючи кожен спогад про Данилові обійми, кожне святе слово, сказане в церкві. Кожен його поштовх був наче забивання цвяха в її живу душу.
Ян шепотів їй у вухо брудні, ниці слова, порівнюючи її з худобою, сміявся з її сліз, які тепер текли без упину, застилаючи очі пеленою відчаю. Вона дивилася на ту мальовану стелю, де позолочені ангели дивилися вниз, і їй здавалося, що вони теж мертві.
Бо як же так? Ангели ж не могли такого допустити!
Коли все закінчилося, Ян встав, повільно поправляючи сорочку. Він подивився на неї — зламану, нерухому, з пустим, мертвим поглядом, спрямованим у нікуди. Ланцюги й шнури все ще тримали її тіло в напруженому стані, але тієї дівчини, яка входила сюди годину тому, більше не існувало. Її внутрішній стрижень, та сама залізна воля, на яку сподівалася баба Ганна, розлетілася на друзки під вагою його мерзенності.
— Ну ось і все… Тепер тобі дорога на вогнище, — кинув він, витираючи руки надушеною хусткою. — Тепер ти справді нічого не варта. Навіть для свого коваля ти тепер — зіпсований товар, бруд, який я використав і викинув. Завтра вогонь змиє з тебе мій запах, але пам’ять про цю ніч згорить разом із тобою.
Він наказав гайдукам розв’язати її й відтягнути назад у каземат, давши якийсь мішок, щоб прикрити наготу. Маріка більше не чинила опору. Вона дозволила нести себе, наче мертве тіло. Її погляд був скляним, позбавленим життя. Усередині неї залишилася тільки попеляста випалена пустка.
Вона більше не кликала подумки Данила. Вона хотіла тільки одного — щоб полум’я нарешті прийшло і випалило цей бруд, цей сором і цю нестерпну пам’ять про те, як її життя було розтоптане на панських шовках.
