Спочатку:
На сторінку книги
11.2.
Вони з Данилом підійшли до лавки єврея-крамаря, де на жердинах майоріли шовки з оксамитами.
— Ой, красуню, підходь ближче! — улесливо защебетав крамар. — Для такої вроди у мене є стрічка, що в самому Царгороді ткана. Подивись, який колір! Якраз дотвого обляччя пасує…
Маріка торкнулася пальцями гладенького шовку.
— Даниле, дивись... наче жива, прямо вогнем горить, — поглянула на нього з-під довгих вій.
— Бери, — коротко кинув Данило, дістаючи калитку. — На весільному вінку буде найкраща.
Раптом гомін навколо почав стихати, наче хтось накрив вигін важким мокрим рядном. Люди розступалися, звільняючи дорогу. Маріка відчула, як рука Данила, що тримала її долоню, напружилася, наче камінь. На вигін в’їхав Ян Войцехівський. Він був у дорогому синьому жупані, застебнутому на всі срібні ґудзики, і на породистому коні виглядав як статуя, що раптом зволила ожити.
Пан не дивився на товар, не дивився на селян, що низько кланялися, знімаючи шапки. Його очі шукали лише одне. І знайшли…
Ян зупинив коня прямо перед лавкою зі стрічками. Гайдуки, що їхали позаду, насупилися, розганяючи тих, хто стояв надто близько. Пан повільно зліз із сідла. Його погляд кліщем уп’явся в Маріку, ігноруючи Данила, наче той був лише деревом на узбіччі.
— Гарний вибір, — промовив Ян, вказуючи на червону стрічку в її руках. Його голос був тихим, але в ньому чулася сила, якій неможливо було суперечити. — Але цей шовк занадто простий для такої гарної голівки…
Маріка відчула, як по спині пробігає холодок. Вона присіла в короткому поклоні, як вимагав звичай, але очей не опустила.
— Для мене він найкращий, пане. Бо він — свій, — озвалася у відповідь.
Ян ступив на крок ближче. Данило мимоволі став між ними, напівзакриваючи дівчину плечем.
— Пане Войцехівський, — глухо промовив коваль. — Ми вже закінчили з покупками. Нам час іти.
Ян нарешті глянув на хлопця. В його очах не було злості, лише холодна зневага шляхтича до хлопа, який посмів подати голос.
— Я розмовляю з дівчиною, ковалю. Відійди, поки я не наказав тобі відійти силою.
Він знову повернувся до Маріки й раптово простягнув руку, торкаючись кінчика стрічки, яку вона тримала.
— Твоя баба врятувала мого сина. Я боргів не забуваю. Хочеш цілий сувій такого шовку? Або перли, що біліші за твою сорочку? Приходь у неділю до маєтку. Стась часто згадує «лісову фею», про яку я йому розповідав.
— Я не фея, пане, — голос Маріки затремтів, але не від страху, а від обурення. — Я звичайна дівка. І Стасю бабуся допомогла, бо так треба було, а не за шовки чи ще щось.
— Всі ви кажете, що «звичайні», поки не побачите золото, — Ян раптом перехопив її зап'ястя. Пальці в нього були сухі й міцні, як залізо. — Ти не така, як вони. Навіщо тобі цей пил і цей запах млина? В маєтку на тебе чекають інші покої.
— Пустіть! — Маріка різко смикнула рукою. — Ви мені не господар поза панщиною! У мене весілля восени, у мене Данило є!
Ян на мить застиг. Його обличчя перекосилося, наче він відчув раптовий біль, а потім на ньому з’явилася страшна, холодна посмішка.
— Весілля? Ти виходиш заміж за коваля? — він глянув на Данила, який уже стискав кулаки, ледь стримуючись, щоб не кинутися на пана голіруч. — Ну що ж... весілля — це добре діло. Але пам'ятай, дівко: все, що є у цьому селі, належить мені. І те, що я захочу взяти, я візьму.
Маріка, не тямлячи себе від страху і гніву, вирвала руку з такою силою, що стрічка впала в куряву під копита панського коня.
— Нічого ви не візьмете, крім моєї ненависті! — крикнула вона.
Вона розвернулася і, підхопивши спідниці, кинулася тікати крізь натовп. Данило, кинувши на Яна погляд, у якому було більше ненависті, ніж убивчої сили у будь-якій зброї, стрімголов кинувся за нею.
Ян залишився стояти біля воза. Він повільно нахилився, підняв з пилюки червону стрічку й почав намотувати її на палець.
— Пане, наказати схопити їх? — підскочив Горбач, який з’явився наче з-під землі.
— Ні, — процідив Ян, не зводячи очей зі стрічки. — Нехай біжить. Поки що. Вона думає, що ліс її сховає. А я думаю, що ліс — це лише велика клітка.
Наступної миті пан легко скочив у сідло. Свято тривало, але для багатьох воно вже було отруєне. Люди розходилися, шепочучись про те, що пан «поклав око» на Чорну Маріку.
А червона стрічка, намотана на руку Войцехівського, виглядала як перша кров, що пролилася в цій довгій і страшній осені…
