Спочатку:
На сторінку книги
…Стара Ганна Галаганиха дихала важко, зі свистом, наче в її грудях оселився роздратований сич. Кожен вдих давався їй із болем, нагадуючи про ціну, яку вона заплатила за те, що все життя допомагала людям, часто-густо забираючи на себе їхні болячки.
За довгі десятиліття вона витягла з того світу стільки людей, що здавалося, їхні хвороби, наче безпритульні пси, знайшовши собі прихисток, врешті оселилися в її власному тілі. Скручені суглоби пам’ятали чужу подагру, яку вона «викачувала» яйцем, а важкість у легенях була відлунням тих застуд, що вона забирала в чужих дітей, перекладаючи недугу на себе через замовляння й піт.
До неї не просто прийшла старість. Вона проросла крізь неї вузлуватим корінням, і Ганна знала, що це коріння вже міцно припнуло її саму до землі.
Скільки їй ще залишилося? Рік? Мо’, два чи три? Гай-гай, скільки того часу…
Вона сиділа на призьбі, підставивши обличчя теплим променям низького сонця, що котилося за Смотрич. Передвечірнє світло було густим, як липовий мед, і Ганна намагалася ввібрати в себе останнє тепло, перш ніж нічний холод знову почне викручувати її старечі кістки.
…Звідси, з пагорба, де тулилася їхня хата під самісіньким лісом, Кульчиївці було видно як на долоні. Село розляглося вздовж річки, наче старе домоткане полотно, порізане кривими швами вуличок. Надвечір’я дихало втомою: з пасовиська поверталася череда корів, здіймаючи руду куряву, а в повітрі стояв густий запах парного молока й гіркого диму від підпаленого бур'яну, який то тут, то там курів по городах.
Селяни доживали останні сонячні хвилини перед тим, як сховатися по хатах. Чоловіки, згорблені після цілого дня на панському полі, несли додому на плечах коси з граблями. Їхні обличчя, засмаглі до кольору мокрої глини, здавалися нерухомими масками.
Жінки заклопотано гукали дітей, що загралися біля тинів, і з дійницями поспішали до хлівів. Хтось латав стріху, хтось порався на городі, але в кожному русі відчувалася та сама покірна важкість — життя від роботи до роботи, від недільної служби до нового понеділка під панським наглядом.
Тут, на Поділлі, земля була щедрою, але належала вона не тим, хто її обробляв, гроблячи на ній своє здоров’я. Вона належала небу й панам.
Ганна зітхнула. Її пальці, вузлуваті й темні, як коріння старої вільхи, звично перебирали сухий деревій. Вона знала: її час добігає кінця. Земля вже кликала її, шепотіла ночами з-під полу, обіцяла спокій, якого вона не мала за всі свої сімдесят п’ять років.
Проживши на цьому світі довге життя, вона через це геть не сумувала. Їй тільки було шкода Маріку, яка згине без її допомоги, бо з Орисі, матері дівчини, толку мало, вона сама давно перетворилася на суху бадилину, яка тільки й жде, хто її зобидить.
Онука поралася біля печі, і її силует у відчинених дверях здавався вирізаним з темного оксамиту. Марія, яку вона змалечку називала Марікою. Дике створіння з очима кольору передгрозового неба, яке вона любила до нестями і якби могла, то небо б прихилила своїми руками. Та не може, не дав Господь такої сили…
Дівчина була неймовірно гарною для цих місць, а ще дуже гострою на язик і якоюсь нетутешньою чи що.
Всередині хати панував той особливий дух, що буває лише в оселях знахарок, — суміш солодкого запаху сушених яблук, гострого духу полину й вологої землі. Стеля нависала низько, білили її так давно, що в кутках уже встигла вкритися сизим нальотом від диму з печі. Під самою стріхою, на жердочках, щільними рядками висіли пучки трав: звіробій, материнка, коріння аїру й безсмертник, що навіть сухим зберігав свій золотавий колір.
У кутку, під іконами, завішеними вишитими рушниками з суворим геометричним орнаментом, стояв масивний дубовий стіл, вискоблений до білизни. На ньому вона зранку поставила глиняні миски й важкий кухоль.
Піч, серце хати, займала ледь не чверть кімнати. Її боки, розписані червоними тюльпанами й маками, за роки трохи зблякли, але все ще нагадували про те, що колись і в цій хаті було місце для простої радості.
Долівка була мазаною, ретельно застеленою свіжою соломою й аїром, що потріскував під босими ногами Маріки, наповнюючи кімнату свіжістю річкового берега.
У цьому тісному, напівтемному просторі кожен предмет мав своє місце, своє призначення і, найголовніше, свою таємницю. Навіть старий мисник у кутку, здавалося, приховував не лише тарілки, а й маленькі вузлики з насінням, про яке звичайним людям краще було не знати.
«Не втримаєш ти цей вогонь, дитино, — думала Ганна, дивлячись на онуку, і її серце стислося від знайомого передчуття біди, яке все частіше приходило у снах темним димом. — Ти не просто знаєш силу трав. Ти сама — бур’янина, яку захочуть розтерти в макітрі».
— Що, бабусю? — онука нутром відчула, що стара про неї думає, й подивилась у самісінькі очі. — Ви щось хотіли мені сказати?
— Нічого, Маріко, — баба уважно подивилась на дівчину, бо вона знала, що її чекає, але що тут скажеш? І почала перебирати трави ще швидше, щоб устигнути до темна…
