Спочатку:
На сторінку книги
Маріка уважно слухала бабусю й старанно вчилася. Вона дізналася, що вітер має три різні голоси: один віщує дощ, інший приносить звістку про смерть, а третій просто грається в листі. Вона вчилася чути, про що шепоче корінь валеріани під землею, коли йому тісно між камінням чи грудками землі, і знати, який гриб лікує «чорну хворобу», а який дарує вічний сон без болю.
Онука старої відьми вчилася розрізняти не лише рослини, а й саму природу хвороб, бо бабуся Ганна казала: «Хвороба — то не просто лихо, то жива істота, що заблукала у світі й шукає собі прихистку в людському тілі».
Вона дізналася, що «сухоти», які висушували молодих дівчат, наче стебла льону на сонці, не можна гнати силою. Їх треба було «виманювати» на свіже козяче молоко, настояне на соснових бруньках і молодому меду, зібраному в перший медовий спас.
І Маріка годинами розтирала в макітрі сушені ісландські мохи, які знаходила з бабусею у дальньому лісі, додаючи до них краплю власної крові, щоб «прив’язати» ліки до життя, закріпивши власною силою.
А стара Ганна показувала їй, як розпізнати «чорну хворобу» — ту саму падучу, що кидала дужих чоловіків на землю, змушуючи їх битися в піні, наче в них вселився біс. Для таких відьма тримала особливий корінь півонії, викопаний у повню, й омелу, що росла на самому вершечку старого дуба,що біля річки.
— Омела не торкається землі, Маріко, — шепотіла стара, — тому вона може втримати душу, коли та хоче вискочити з тіла під час нападу.
А ще були «крикси» у немовлят. Маріка вчилася плести маленькі ляльки-мотанки з полину й звіробою, які клали під колиску, щоб нічні мари заплуталися в травах і не тривожили дитячий сон. Вона знала, що коли дитина «сходить криком», її треба вмити водою, настояною на дев’яти каменях, взятих із-під порогів дев’яти різних хат, бо сила громади іноді сильніша за будь-яке поодиноке закляття.
Окремою наукою була «бешиха» — полум'яне запалення, що розливалося по шкірі червоними плямищами. Маріка вчилася «спалювати» її червоним шовком і паленою куделею, нашіптуючи слова, від яких повітря в хаті ставало густим і гарячим.
— Бешиху не можна кропити водою, — повчала Ганна, — бо вогонь від води тільки лютішає. Її треба зашіптувати сухим теплом, ласкою й обіцянкою, що вогонь знайде собі кращий дім у печі.
Але найстрашнішим було знання про гриби, що дарували «вічний сон». Ганна показувала Маріці бліду поганку, але не ту, яку всі знають, а маленьку, з ледь помітним фіолетовим відливом, що росте в глибокій тіні каньйону.
— Це ліки для тих, кому земля вже стала милішою за небо, — казала стара з невимовним сумом у голосі. — Бувають болі, які не втамує ні мак, ні корінь мандрагори. Тоді ти даєш цей гриб. Але пам'ятай: забравши чужий біль таким чином, ти назавжди лишаєш на своїй долоні чорну мітку, яку не змиє жодна ріка.
Маріка вбирала ці знання, наче спрагла земля дощ. Вона відчувала, як її пальці стають чутливішими, як вона починає бачити «кольори» людського болю: запалення було для неї яскраво-червоним, майже пульсуючим, а стареча втома — сизою імлою, наче вечірній туман над річкою.
— Ти вже знаєш більше, ніж твоя мати за все життя, — якось промовила Ганна, витираючи спітніле чоло онуки після того, як вони разом «викачували» переляк у малого сина сусіда-покрівельника. — Ти вже не просто дівка. Ти тримаєш ключі від чужого страху. Але бережися, Маріко: той, хто має ключі, завжди привертає увагу тих, хто хоче силою відчинити зачинені двері.
У ту мить дівчина не звернула уваги на ці слова. Вона лише подивилася на свої руки, що пахли полином і свіжим воском, і відчула дику, первісну гордість. Вона була частиною цього світу, його таємним пульсом. І поки поруч був Данило, поки він дивився на неї своїми добрими очима, їй здавалося, що жодна «чорна мітка» ніколи не торкнеться її серця.
Але, як завжди казали старі люди: людина гадає, а доля точно знає...
