Спочатку:
На сторінку книги
38.3.
За мить Аннет дістала з кишені кілька сухих листочків полину і непомітно розтерла їх між пальцями.
— Ну що ж, Кшиштофе, — прошепотіла вона, ще уважніше прислухаючись до того, що відбувалося у цьому домі. — Ти привів у цей дім шляхту і старі привиди. Але ти забув, що привиди не люблять, коли їх турбують заради грошей.
Вона відчула, як у квартирі раптом різко впала температура. Навіть найсучасніша система, яку запропонувала встановити у цій квартирі її Ярина, не могла впоратися з тим протягом, що прийшов не з вулиці, а з минулого. Аннет посміхнулася. Початок кінця був офіційно оголошений. Але навіть вона ще не бачила, яким саме він буде.
Поки на другому рівні квартири, у напівтемряві порожньої спальні, Ян з Марією намагалися втамувати спрагу одне одним, у сигарній кімнаті повітря можна було різати тупим ножем. Кшиштоф Войцехівський зачинив важкі дубові двері, відсікаючи звуки джазу. Він підійшов до бару, де стояли пузаті пляшки з коньяком такої витримки, що його ціна дорівнювала бюджету невеликого села.
Олександр Чортополох, так і не знімаючи своєї маски втомленого патріарха й не чекаючи на запрошення, сів у зручне шкіряне крісло, “не помітивши”, що то — крісло господаря дому.
— Гарний ремонт, Олександре. Ваша невістка має смак, хоча інколи він дещо... надлишковий, — Кшиштоф налив бурштинову рідину в два бокали. — Але ми тут не про штори говорити зібралися.
Захар заскреготів зубами, але зробив вигляд, що він банально не почув шпильку господаря, недбало кинуту в бік його дружини. А той поклав на столик перед батьком стару папку з грубої, потемнілої від часу шкіри. На ній був відбиток герба — лев, що тримає ключ.
— Це — оригінали дарчих грамот короля Яна III Собеського, — голос Кшиштофа став урочистим, наче він зачитував вирок. — Тут чорним по білому написано: землі Кульчиївців і навколишні ліси передані роду Войцехівських у довічне володіння. Мої юристи вже підготували позови до міжнародних арбітражів.
Захар так і тримався трохи далі, стиха обговорюючи щось із Кіндратом Ковалем, з яким останнім часом вони нагадували справжніх нерозлучників.
— Ви ж розумієте, Олександре, що Україна прагне в Європу, — не вгавав Кшиштоф. — А Європа дуже прискіпливо ставиться до захисту прав власності. Реституція — це не просто слово, це механізм, який я вже запустив. І це стане вироком вашому агрохолдингу, якщо ми не домовимось.
Старший Чортополох, який збудував свій бізнес власними потом і кров’ю і якому, за великим рахунком, була до заднього місця і Польща, і Європа, і вся ця реституція, про яку тут торочив цей пихатий шляхтич, навіть не глянув на папку. Він повільно, з особливою насолодою розпалив сигару, і густа хмара сизого диму на мить розділила двох чоловіків, ставши непроникною стіною. З крісла, де мав би сидіти поляк, він так і не підвівся.
— Королі, грамоти, печатки... — Олександр криво усміхнувся, і в цій усмішці було більше загрози, ніж у всіх польських судах разом узятих. — Знаєте, Кшиштофе, у мене в коморі лежать старі газети за дев'ятнадцятий рік. Там теж багато цікавого написано про те, кому належить влада. Де вони зараз, не знаєте часом?!
Він випустив ще одну порцію диму прямо в обличчя Войцехівському, не відводячи важкого, немигаючого погляду. Поляк, не очікуючи такої безпардонної поведінки гостя, на мить розгубився, бо його “цивілізовані” аргументи з цим бізнесменом старого гарту банально не працювали.
