Глава 18. Генетичний код шляхти (18.1)
— Ти справді думаєш, Яне, що ми тут лише заради нудних дипломатичних раутів і підписання протокольних меморандумів? — Кшиштоф Войцехівський стояв спиною до сина, якому за кілька місяців мало виповнитися вісімнадцять, дивлячись крізь панорамне вікно свого тимчасового кабінету на вечірні київські пагорби, що танули у жовтій осінній імлі.
Ян мовчав, розглядаючи корінці старих книжок у батьківській шафі. Орендна квартира, надана посольством, була розкішною, але від неї однаково несло чужим життям і тимчасовістю. Проте в кабінеті батька завжди був інший дух — той особливий дух влади, який Войцехівські несли крізь століття.
— Я думаю, що ми тут, бо ти отримав призначення, — спокійно відповів хлопець, перегортаючи сторінку якогось звіту. — І тому, що МЗС нашої країни вважає твій досвід в Україні безцінним.
Сорокарічний Кшиштоф різко розвернувся. Його обличчя, зазвичай прикрите професійною маскою спокою, зараз було напруженим. У руках він тримав важку книгу в темно-бордовій шкірі з масивними срібними застібками. На обкладинці золотом виблискував герб — той самий, що й на срібному перстні, який Ян ніколи не знімав із пальця. Герб зі Сліпим Вороном…
— Призначення — це ширма для публіки, сину. А для нашого роду — це повернення додому після тривалого вигнання. Сядь. Нам треба поговорити про те, ким ми є насправді на цій землі.
Ян підкорився, відчуваючи, як у кабінеті раптом стало важко дихати. Батько поклав книгу на стіл і обережно розгорнув її на сторінках, де генеалогічне дерево розросталося густими, химерними гілками.
— Наш рід, Яне, колись тримав у своїх руках долю всього Поділля. Тисячі десятин, замки, села... Кульчиївці були нашою перлиною. Це не просто географія, яку ти вчив у школі. Це наш приватний цвинтар і наша колишня родова вотчина, яку у нас відібрали спочатку повстання, а потім кордони. Подивись на цей запис.
Він вказав на каліграфічний рядок: Jan Wojciechowski (1675–1737).
— Твій тезка і далекий пращур. Людина сталевої волі. Він був не просто шляхтичем, він був самим Законом на тих землях. І саме тоді, у XVIII столітті, наша пряма лінія ледь не обірвалася. Життя нашої родини тоді висіло на волосині, яку тримала в руках доля.
Ян відчув дивний холодок, що пробіг по спині, наче в кімнаті раптом відчинилося вікно, за яким лютувала зима.
— Його дружина, Тереза, померла під час пологів, залишивши його з немовлям на руках. А потім... — Кшиштоф на мить замовк, і його погляд враз став крижаним. — Потім почалися темні часи. Його єдиний син, восьмирічний Станіслав, наш прямий предок, у 1711 році раптово захворів на невідому недугу.
Ян слухав, не перебиваючи, відчуваючи, що зараз батько хоче сказати йому те, заради чого вони й справді приїхали у цю мальовничу країну.
— Якщо вірити легендам, які збереглися в архівах нашого роду, його врятувала якась місцева знахарка, стара баба Ганна. Але ціна того порятунку була високою. У ті часи панував страх перед нечистим. Твій тезка, Ян, змушений був очистити свою репутацію перед костелом і владою. Був суд. Було спалення відьми...
Що за маячня? Які відьми? Що за дике виправдання жорстокості?! Хлопець повернувся до батька, проте так нічого й не сказав.
— Кажуть, то була родичка тієї самої знахарки, теж відьма, бо тоді такі здібності на цій землі ніби передавалися по жіночій лінії, — продовжував старший Войцехівський. — Жорстокі часи вимагали жорстоких вчинків, щоб зберегти рід. Станіслав же вижив, виростив дітей, і завдяки йому ми зараз стоїмо тут.
Ян зглитнув, дивлячись на старі літери, і йому здалося, що вони починають димітися.
— То ми завдячуємо своїм існуванням тим, кого знищили? — запитав він, і його голос прозвучав неочікувано різко. — І щось я погано зрозумів: та Ганна врятувала Станіслава, а той Ян спалив її родичку? Якийсь… несправедливий обмін, батьку… Тобі так не здається?
— Ми завдячуємо собі, — відрізав Кшиштоф. — Але пам’ять землі нікуди не зникає. Україна для нас — це не просто відрядження. Це земля, де кожен пагорб пам’ятає наше прізвище. Чортополохи, з якими я зараз веду переговори про зернові квоти, — це нащадки тих самих людей, які колись працювали на наших ланах. Вони розбагатіли, поки ми були в екзилі. Вони збудували цей агрохолдинг на попелі, який залишили ми. А… дружина молодшого… просто гарна жінка, яка… розважається створенням дизайнів. Нехай… попрацює для нас. Що ж до обміну, який ти… вважаєш несправедливим, то хто ми такі, щоб судити те, чого не бачили на власні очі?! Головне — відновити справедливість.
