Спочатку:
На сторінку книги
30.2.
Вони, супроводжувані завучкою, йшли порожнім коридором, де кроки глухо відбивалися від світлої плитки. У ліцеї панувала та специфічна тиша, яка буває лише під час уроків, коли життя за зачиненими дверима класів вирує, а в коридорах завмирає.
Марія відчувала, як у кишені формених брюк раз по раз вібрує телефон — мама дзвонила вже вп’яте. Екран, мабуть, палав від пропущених, як її обличчя вчора у спортзалі, але зараз дівчина просто не могла зняти слухавку. Будь-яка розмова з Яриною зараз здавалася їй неможливим шумом з іншої планети.
Тим часом у великому заміському будинку Чортополохів, де пахло дорогим деревом і свіжою кавою, пролунав різкий, пронизливий дзвінок стаціонарного телефону. Ярини чи Захара, які мали б зняти трубку, у цей час вдома ніколи не було. Якщо хтось хотів поговорити саме з ними, то нехай дзвонять на мобільний.
Тож Аннет Степанівна Галаґан, яка була в гостях у доньки з зятем і якраз розкладала на дубовому столі зібрані вранці трави, неквапливо підняла слухавку. Вона знала, хто дзвонить, ще до того, як апарат почав подавати сигнали.
— Алло, це квартира Олександра Чортополоха? — голос Вікторії Миколаївни здригався від напруги. — Я телефоную з ліцею. Вчора стався вкрай неприємний інцидент... фактично, НП за участю Марії й ще одного учня. Директор наполягає на терміновій зустрічі з кимось із батьків дівчини. Та ми не можемо з ними зв'язатися. А ви, мабуть, покоївка?
— Покоївка? — Аннет на мить замовкла, вражена цією святою вчительською простотою.
Навіть знаючи, що вчителька просто намагається вхопитися за будь-яку логічну нитку, й передбачаючи, про що вона говоритиме, Аннет не очікувала, що її хтось може назвати чиєюсь покоївкою. Та швидше Захар у неї садівником працюватиме! Ну, або агрономом…
Вона подивилася на свої руки, що пахли полином і чебрецем — руки, які керували заводом і знали таємниці, недоступні ні вчителям алгебри, ні директорам ліцеїв.
— Ви помилилися, Вікторіє Миколаївно, — Аннет говорила тихо, хоч на кінчиках її пальців уже вібрувала відьомська сила, готова зірватися й дістати того, на кого вкаже хазяйка. — Покоївки в цьому домі прибирають пил, а я зазвичай прибираю проблеми. Я — Аннет Галаґан, бабуся Марії. І якщо ви не можете зв’язатися з батьками, то це тому, що вони надто зайняті зароблянням грошей, на які ваш ліцей купує нові меблі чи що ви там зазвичай купуєте. А тепер слухайте мене уважно.
Жінка на іншому кінці дроту, якій вдалося кількома словами роздратувати відьму, здавалося, навіть дихати перестала.
— Я буду у вас через сорок хвилин, — продовжувала Аннет, не даючи їй вставити жодного слова. — І я дуже сподіваюся, що ваш директор не збирається влаштовувати судилище над дітьми через те, чого він просто не здатен з якоїсь причини зрозуміти. Підготуйте всі документи й заспокойте фізрука — йому сьогодні шкідливо хвилюватися. І постарайтеся не роздувати цю історію більше, ніж вона того варта. Діти просто... бувають емоційними в цьому віці.
Вона поклала трубку, навіть не чекаючи на відповідь. Аннет знала, що цей дзвінок — лише перший гуркіт справжньої грози. Вона підійшла до дзеркала у вітальні й поправила тонку срібну підвіску на шиї.
— Покоївка... — ледь помітна посмішка торкнулася її губ. — Що ж, сьогодні мені справді доведеться трохи “підмести” в їхніх головах.
Вона швидко накинула на плечі кашемірове пальто насиченого гірчичного кольору — справжня леді Осінь! — взяла сумку й вийшла до машини, припаркованої у дворі. А за кілька хвилин уже їхала в ліцей, де Марія з Яном зараз стояли перед обличчям системи, яка боялася всього, що не вкладалося у формули.
