Спочатку:
На сторінку книги
Глава 40. Подвійна гра (40.1)
Осінь у Києві, що колись палахкотіла міддю й витриманим вином, швидко згоріла, залишивши по собі лише сірий попіл листопада. А потім прийшов грудень — зухвалий, сніжний, з колючими вітрами, що вили в димарях маєтку Чортополохів у Кончі-Заспі. А за ним і січень, якому на п'яти наступав лютий...
Для елітного ліцею, де вчились Ян з Марією, вони стали не просто головною темою пліток, а справжньою легендою, яка дратувала місцевих “королев” більше, ніж наближення випускних іспититів.
— Ти бачила, як він її оберігає? Наче вона скляна чи з кришталю, — Дарія люто розтирала крем по обличчю в гардеробній, де пахло елітними парфумами й банальною заздрістю. — Навіть на лижний курорт не поїхав з компанією, залишився тут, з нею. Ця сільська принцеса витягла щасливий квиток. Кажуть, вона його приворожила тими зіллями своєї баби.
Марися, заходячи у залу, лише ледь помітно всміхалася. Вона відчувала себе так, ніби її тіло накрите невидимим скляним куполом. Їй було байдуже до пліток, бо щовечора, коли сутінки опускалися на місто, вона знала: на неї чекає інший світ. Світ, де вони були тільки вдвох і де вони були по-справжньому щасливими.
За цей зовнішній спокій доводилося розплачуватися холодною війною вдома. Кшиштоф Войцехівський ставав дедалі жорсткішим. Одного вечора, коли за вікном гула завірюха, він покликав Яна у свій кабінет.
— Сідай, сину, — старший Войцехівський не відривався від юридичних паперів, на яких стояли печатки варшавських судів. — Ти проводиш надто багато часу з цією донькою Чортополоха. До мене навіть дійшли чутки, що молодший Коваль, який, виявляється, має на неї власні види, у певних кругах уже відкрито висловлює своє невдоволення. Він вважає, що ти втручаєшся у сферу його інтересів.
На обличчі хлопця застигла непроникна маска, але Ян спокійно сів навпроти. Він розумів, що цієї розмови все одно не уникнути, то яка різниця, коли це станеться. Та й узагалі, чим раніше — тим краще.
— Батьку, я контролюю ситуацію, — проте Ян зважував кожне слово, яке вилітало з його вуст. — Марія нам потрібна. Через неї я дізнаюся про кожен крок Олександра з Захаром. Хіба не ти вчив мене використовувати слабкості ворога?
Кшиштоф нарешті підвів очі, та син не побачив у них тепла, лише розрахунок.
— Використовувати — так. Але не закохуватися. Пам’ятай: кров Войцехівських — це шляхта. А вона — лише інструмент. Коли ми отримаємо Кульчиївці через реституцію, ти викинеш цей інструмент без жалю. Зрозумів?
— Зрозумів, — Ян кивнув, нічого не кажучи про нездійсненну реституцію, якою марив Войцехівський-старший. Він знав, що бреше батькові, як і батько брехав усьому світові про свою чесність.
Справжнє ж життя для них починалося саме в Кончі-Заспі. У цьому величезному будинку, коли Олександр з Захаром затримувалися в місті на чергових раундах переговорів, Ян і Марія ставали тими, ким відчували себе з самого початку цих стосунків, яких не мало бути.
Вони — сімнадцятирічна дівчина і на рік старший хлопець, учні випускного класу елітного стрличного ліцею — жили як чоловік і дружина: разом готували вечері, читали книги біля величезного панорамного вікна, за яким танцював сніг, і кохалися з відчайдушною силою тих, хто знає, що їхній час — позичений, майже вирваний у долі.
Про все знала тільки Аннет. І то зовсім не тому, що Марися щось розповідала бабусі. Ця стара відьма, з сильним родовим даром, який потихеньку розкривався і в онуці, хоч вона на нього поки особливо не зважала, усе знала сама. І мовчала, як риба.
Тому що знала Ганна Степанівна не тільки те, що відбувається між її онукою й сином польського дипломата зараз, а й те, що буде пізніше. Як усвідомлювала й те, що нікому не під силу щось змінити у цьому житті. Бо все вже відбулося, а зараз вони тільки проживають свій вибір, зроблений раніше. І втручатися у це — все одно що спробувати зупинити потяг руками, який їде на повній швидкості…
Далі буде...
