Спочатку:
На сторінку книги
Ярина лежала на акушерському кріслі, бліда й виснажена, з пасмами волосся, що прилипли до чола. Вона важко дихала, переводячи погляд з чоловіка, який таки ввірвався у пологову залу, на малу. В її очах читався жах навпіл із безмежною любов’ю.
Він же побачив Марію. Маленька, загорнута в білі пелюшки з найніжнішої бавовни, вона здавалася неймовірно тендітною. Але коли Захар нахилився над нею, то перелякано завмер на місці. Дитина не заплющувала очей і не кліпала. Вона дивилася прямо на нього, якимось дивним чином не даючи змоги відвести погляд.
І це був не блукаючий, несфокусований погляд немовляти. Це був важкий, усвідомлений погляд людини, яка знає про тебе все. Її зіниці були такими темними, наче в них розчинили чорнило нічного неба, і в цій глибині не було ні страху, ні безпорадності. Лише уважне вивчення. Йому навіть на мить здалося, що він — той самий зразок на скельці, якого препарує рука безжального вченого.
— Дай її мені, — почувся за спиною спокійний голос Аннет.
Вона підійшла й упевнено взяла внучку на руки. Медсестри навіть не спробували її зупинити — від Аннет виходила така аура сили, що заперечувати їй щось було просто неможливо. Як тільки Аннет зустрілася поглядом з дитиною, світ навколо них наче вимкнувся. Стіни клініки, запах ліків, паніка Захара — все це розчинилося у часі й просторі.
Аннет бачила те, що було приховано від інших. Вона зазирнула в цю безодню і відчула, як її власна кров закипає. Марія ж так і мовчала. Вона тепер дивилася на свою бабусю, і на її крихітному обличчі на мить промайнуло щось подібне до впізнавання. Кутики губ ледь помітно здригнулися.
— Ти повернулася, — прошепотіла Аннет так тихо, що лише Захар, який стояв поруч, зміг розібрати слова. — Ти все пам'ятатимеш. Навіть те, що я намагалася забути. Тільки не поспішай згадувати швидко…
Захар здригнувся, відчуваючи, як по спині знову пробігли мурашки. Ну Аннет! Ну теща… Він хотів щось сказати про генетичну пам'ять, про особливості раннього розвитку, про те, що діти іноді народжуються з відкритими очима… Але слова застрягли в горлі.
Він дивився на свою доньку й уперше у своєму житті відчув холодний, липкий страх. Він зрозумів, що ця маленька істота належить не йому. Вона не була його «проєктом» під назвою «Спадкоємиця». Вона належала історії, яку він не міг переписати за допомогою грошей. Все це якимось дивом промайнуло в його голові, поки він дивився на свою доньку, яку тримала її дивна бабуся.
— Марія Чортополох, — нарешті вичавив він із себе, намагаючись повернути собі бодай ілюзію влади. — Моя донька. Господиня всього, що ми з батьком побудували.
— Твоєї землі, Захаре, — Аннет ніжно торкнулася лобика немовляти, де під тонкою шкірою пульсувала жилка — так само, як колись триста років тому. — Але своєю долею вона розпорядиться сама. І цього разу вона не дозволить нікому вибирати за неї.
Аннет поглянула у вікно. Там, далеко за межами міста, на полях Поділля, де зараз дозріла пшениця Чортополохів, збиралися перші хмари. Гроза, яку вона відчувала ще на терасі, нарешті почала свій рух. Колесо зробило ще один повний оберт, і перша іскра вже впала в суху траву нової епохи. Але про це знала поки тільки вона сама. Інші чути її не хотіли…
Захар здригнувся, відчувши, як у кишені вібрує телефон — батько знову хотів знати, що відбувається в клініці. Він автоматично дістав гаджет, але його погляд упав на власну долоню, яка дрібно тремтіла. А на білому манжеті дорогої сорочки, яким він так хизувався перед тещею, розпливалася маленька, яскраво-червона пляма крові — чи то його власної, бо зачепив десь руку в суматосі, чи то Ярининої. Чи…
Вона виглядала як крапка у реченні, яке він щойно намагався заперечити. Можливо, даремно?
