Спочатку:
На сторінку книги
Глава 25. Рішення пана (25.1)
Сонце завалилося за обрій, залишивши по собі небо, схоже на свіжу рану, що повільно стікає темрявою в каньйон Смотрича. У селі запала та особлива, тривожна тиша, коли навіть цвіркуни здаються не до місця галасливими, а кожен шурхіт сухого листя змушує серце здригатися від дивного передчуття.
У хаті мірошника, що притулилася до самої води, пахло борошном, річковою прохолодою і важким чоловічим потом. Данило, високий і похмурий, стояв посеред світлиці, і здавалося, що він головою підпирав низьку стелю, у світлі каганця відкидаючи на стіну химерну тінь.
Його батько Кіндрат, ще не старий, але вже витруджений, сидів за столом, міцно зчепивши вузлуваті пальці. Поруч, спираючись на одвірок і не випускаючи з рук важкої люльки, стояв дядько Гнат, старший батьків брат, — той самий коваль, який навчив Данила всьому, що він знав про метал і силу.
— Ти хоч розумієш, сину, що ти накликав на наші голови? — Кіндрат вичитував сина тихим голосом, проте в ньому відчувався той самий справжній метал, який завжди був притаманний чоловікам їхнього роду. — Не в церкві вінчані, не батьком благословенні... Вирішили вони, бачте, на сіновалі долю обдурити.
— Я нікого й нічого не обдурював, батьку, — Данило зробив крок до столу, і мостини під його ногами жалібно скрипнули. — Я своє забирав. Те, що мені по закону людському і Божому належить. Маріка не його річ, щоб її в панські покої на перший поклик ганяти.
— Закон! — Кіндрат раптом гупнув кулаком по столу, так що глиняний кухоль підстрибнув. — Ти про закон мені кажеш? У пана Войцехівського закон на кінчику шаблі й у золотому гербі на брамі! Тут він — закон! А ми з тобою — пил під копитами його коня. Завтра він приїде сюди з гайдуками, і що ти йому скажеш? Що ти сокирою від нього відмахнешся?
— А хоч би й так, — Данило спідлоба подивився на батька. — Краще один раз сокирою, ніж все життя поклонами.
Дядько Гнат випустив хмару густого тютюнового диму і нарешті озвався, примруживши око:
— Сокира — діло гарне, коли дерево валиш, Даниле. А тут гайдуки з мушкетами. Ти одного завалиш, а дев’ятеро тебе дірками наскрізь прошиють, і станеш, як те старе решето. Кіндрат правий, пан такого не подарує. Він не просто дівку хоче, він хоче, щоб ми знали своє місце. А ти в обличчя йому плюнув. Тепер чекай, поки він прийде вмиватися нашою кров’ю.
— То що ви радите? — Данило різко обернувся до дядька. — Віддати її? Сказати: «Пробачте, ясновельможний пане, забарилися, ось вам Маріка, користуйтеся на здоров’я»? Ви цього від мене чекаєте?
Кіндрат з Гнатом перезирнулися. У хаті зависло важке мовчання. Їм обом подобалася ця дівчина, хоч вона й була бідна, та й знали вони її з пелюшок, але страх, що виростав у кріпацьких душах десятиліттями, був сильнішим за симпатію.
— Ми радимо тобі... — Кіндрат запнувся, ледь вичавлюючи з себе слова глухим голосом. — Ми радимо тобі тікати. Прямо зараз. Бери коня, бери свою Маріку — і в ліси, до Чорного яру. Може, пересидите, поки гнів його вляжеться. Бо тут, під млином, він вас обох живцем закопає. Бо такий підлий, як і батько його був, прости, Господи, його грішну душу… Той теж до людей ставився гірше, ніж до скота, пам’ятаю я його ще.
А в цей час у хаті Маріки тиша була ще страшнішою. Дівчина сиділа на лаві під образами, непорушна, наче витесана з прозорого льоду. Вона не плакала, не здригалася, коли її мати Орися вкотре починала голосити в кутку.
— Доню, та що ж це... та як же... — Орися підбігла до неї, намагаючись схопити за руки. — Давай хоч речі зберу! Хоч вузлик який! Тікайте з Данилом, поки ніч, поки не бачить ніхто! Я вже й сухарів у торбу поклала... Маріко, та озовися ж ти!
Маріка ж навіть не повернула голови. Її погляд був спрямований у вікно, туди, де на горі хижо виблискували вогні маєтку. Вона знала, що втеча — це не порятунок. Це лише довга агонія.
Від долі, казала її баба Ганна, не втечеш… То нащо й тікати?!
