Спочатку:
На сторінку книги
Стара Ганна вже не вперше думала про те, як важко бути жінкою в цих краях, а відьмою — і поготів. То Маріка ще нічого не розуміла, бо вона намагалася її оберігати. Як могла і як уміла…
Подільське воєводство було землею крові й меду. Селяни тут жили, наче притиснуті до самої ріллі: від панського наказу до панського покарання, від молитви до шинку.
Вони боялися всього: шляхтича, який міг забити хлопа на смерть за косий погляд, єзуїтів, що скрізь бачили єресь, і самої землі, яка могла вродити, а могла й виморити голодом.
Але найбільше вони боялися того, чого не розуміли. А не розуміли вони того, що уміли й могли відьми.
Українська відьма, думала собі Ганна, — це вам не та стара карга з німецьких казок. Це та, що стоїть між світами. Та, до якої біжать потайки вночі, коли дитина горить у лихоманці, але яку першою ж проклянуть, якщо здохне корова чи й навіть курка.
Ганна надивилася на багатьох таких. Деякі зникали в лісах, деякі виходили заміж і гасили свій дар у щоденній праці, а деякі... деякі закінчували на майдані під скажене улюлюкання дурного натовпу, який забував у ту мить, скільки вона їм усім допомагала, ризикуючи собою.
— Маріко! — покликала стара скрипучим голосом. — Не перепали солодку горілку, зіпсуєш дух. Навіщо стільки зілля кладеш?
— Для Данила, бабусю, — дівчина вийшла на поріг, витираючи руки об запаску. Баба знову подумала, що її врода була тривожною, нетутешньою. — Він каже, що від моїх настоянок у нього серце стукає швидше.
— Воно в нього швидше стукає не від чебрецю, а від твоїх очей, дурна, — пробурчала Ганна, але в кутиках губ сховалася тінь посмішки.
При згадці про Данила на душі ставало трохи спокійніше. Мельників син був гарним хлопцем. Кремезний, з руками, що пахли свіжим борошном і чесною селянською працею. Він любив Маріку так, як люблять щось святе і водночас небезпечне.
Стара сподівалася, що його чесність стане для онуки щитом. Що шлюб сховає її за прізвищем «чесної дружини», і люди забудуть, що її бабка розмовляла з деревами й травами і бачила усе лихе.
Але Маріка була зовсім не такою, як її мати Орися. Орися навчилася бути «тихою водою», ховатися за спинами інших, аби не помітили. А в Маріці жив вогонь — той самий, що колись горів і в самій Ганні.
— Бабусю, — Маріка присіла поруч на призьбу, зазирнувши старій в очі. — Чому ви сьогодні така похмура? Наче важку чорну хмару на плечах тримаєте.
Ганна, гостро зиркнувши на дівчину, промовчала. Вона дивилася на дорогу, що вела до маєтку Войцехівських.
Там, за лісом, якраз і стояв маєток Яна, чоловіка, чиє ім'я селяни вимовляли пошепки. Вдівець, який після смерті дружини Терези став наче кам'яним. Ганна знала, що в панському маєтку не все спокійно, бо маленький панич Стась знову занедужав, і чутки про це вже повзли селом.
— Світ змінюється, Маріко, — нарешті промовила Ганна, погладивши дівчину по руці. — Люди стають злішими від страху. Данило — гарний хлопець. Тримайся його. Не виходь за межі села без потреби, не дивись у вічі тим, хто їде верхи. Сховай свою вроду в хустку, як ховають ніж у ножни.
Маріка лише засміялася, легко і дзвінко.
— Хіба можна сховати сонце, бабусю? Чи той самий ніж? Він же все одно проріже тканину.
Ганна заплющила очі. Вона бачила це — як тканина життя її онуки починає тріщати під впливом чужої темної долі. І по її старечій щоці поповзла одинока солона сльозина, яку вона швидко змахнула своїми давно зашкарублими від щоденної роботи пальцями.
З боку млина почулися впевнені кроки. То йшов Данило, про котрого вони щойно говорили. Широкоплечий і усміхнений, він ніс у руках невеликий вузлик. Він був символом того життя, якого Ганна так хотіла для Маріки. Простого, важкого, але справжнього, у якому ховається звичайне щастя.
Стара відьма востаннє за цей вечір вдихнула спокійний запах деревію. Вона знала: завтра в селі заговорить інший запах — запах дорогої кінської збруї й біди, що спускається з панського пагорба.
