Спочатку:
На сторінку книги
— Мамо, припини палити ці свої смердючі віники, мене зараз просто знудить прямо на цей італійський камінь! — Ярина з силою, на яку тільки була здатна жінка на дев'ятому місяці вагітності, відштовхнула від себе срібну підставку, де дотлівала трава.
Гілочка сухого, сивого від пилу полину жалібно хруснула, випускаючи останню струминку сизого терпкого диму. Цей гіркий дух повільно розповзався по веранді, створюючи невидимий, але міцний енергетичний щит, крізь який не могла просочитися жодна зла думка. “Та хіба ж поясниш це тим, хто не хоче розуміти?” — думала Ганна, дивлячись на доньку, яка так і не сприймала справжню суть матері.
— Захар приїде, побачить цей твій черговий «шабаш» на терасі, і знову почнеться скандал на весь район. У мене живіт кам’яний, мені дихати нічим, а ти тут влаштувала кадильницю, наче ми в церкві чи на Лисій горі…
Аннет Галаґан навіть не поворухнулася. Вона сиділа в кріслі-гойдалці, схожа на нерухому статую з темного мореного дуба, яку випадково забули на відкритій терасі цього сучасного холодного триповерхового особняка, збудованого під кінець двадцятого століття з дорогої цегли, скла й бетону. У свої сорок п’ять вона виглядала саме так, як кажуть про жінок «у самому соку»: стигла, впевнена, з тою особливою магічною привабливістю, яка з роками стає тільки гострішою.
Косметикою Аннет майже не користувалась, бо її обличчя дихало тією внутрішньою силою, якою захоплюються чоловіки і якій заздрять жінки, а високі вилиці й ледь помітна усмішка в кутиках губ видавали в ній жінку, яка знає про цей світ набагато більше, ніж дозволено звичайним смертним.
Ігноруючи роздратування вагітної доньки, вона спокійно дивилася туди, де над дахами, за межами високого паркану, дрижало розплавлене марево. Її погляд не зупинявся на розпеченому асфальті під’їзної алеї — вона бачила щось, доступне лише її «чуйці».
Вона не моргала, дивлячись прямо на сліпуче сонце, що здавалося майже неможливим для людського ока. Але коли йшлося про Аннет, то вона й сама була неможливою, тож… її вугільно-чорні зіниці просто поглинали світло, не повертаючи назад навіть іскорки. Вона наче пила цей сонячний вогонь, стаючи від нього тільки міцнішою.
— Тобі потрібен не кисень, доню. Тобі потрібна пам'ять, — голос Аннет був тихим, як шелест сухого очерету на липневому вітрі. — Але ти її старанно вимиваєш разом із тими дорогими таблетками, якими тебе годує твій чоловік. Ти ж знаєш, полин очищує дім. Він виганяє тих, хто причаївся під порогом. А сьогодні під нашим порогом, Ярино, стоїть ціла черга з тих, чиї душі не заспокоїлися триста років тому.
— Мамо, що ти таке оце починаєш?! Припини ці свої штуки! Які мерці? Які пороги? — Ярина спробувала випрямитися на шезлонгу, але різкий біль у попереку змусив її знову впасти назад.
У свої двадцять три вона здавалася зовсім юною поруч із матір'ю, за чиєю спиною було довге життя і ще довша пам’ять.
— Ми живемо на порозі нового століття, мамо! — Ярина нервово ковтнула воду з кришталевого келиха. — У Захара в офісі вже з’явилися комп'ютери, у нього зв'язки по всій Європі. Він з батьком будує агроімперію, вони викупили елеватори по всьому Поділлю, вони контролюють землю від горизонту до горизонту. У нас найкращі лікарі, у нас охорона, у нас…
— У вас порожнеча, — перебила Аннет, нарешті повернувши голову до доньки. — Й нічого не зміниться, якщо ти не чутимеш, що я тобі кажу…
Ярина знову смикнулася, щоб щось сказати у відповідь, проте глянувши на матір, вирішила промовчати.
— Його клан Чортополохів — і дав же Всевишній прізвище! — думає, що якщо вони володіють землею, то вони володіють часом. Але земля не належить ні твоєму тестю, ні твоєму чоловікові. Вона… як би тобі так дохідливо пояснити?.. Вона лише позичає їм себе на певний час. Ти відчуваєш, як сьогодні насправді пахне повітря? Відчуй цей запах своїм… животом, Ярино. Відчуй те, що всередині тебе зараз здригнулося від люті.
