Спочатку:
На сторінку книги
Київ у вересні 2010 року видався доволі спекотним, літо ніяк не хотіло поступатися осені.
Аннет Степанівна сиділа у вітальні розкішного номера у готелі в центрі міста. За вікном шумів золотоверхий Київ, але вона почувалася тут чужою, ніби її, як ту бур’янину в каньйоні, з корінням вирвали з рідного ґрунту.
Її справжня імперія — фармацевтична фабрика «Подільське зілля”, де вона вже кілька десятиліть перетворювала дикі трави каньйону на дорогі еліксири й патентовані ліки, і розкішний за сучасними мірками особняк — залишилися там, у Кам’янці-Подільському, серед скель і туманів каньйону. Та вона знову приїхала у столицю лише тому, що тривога за доньку й онуку стала нестерпною, перетворившись на фізичний біль у грудях.
За панорамним вікном догорав багряний захід сонця, розливаючись над Дніпром важким, наче розплавлена мідь, світлом. Сучасні висотки Печерська відкидали довгі хижі тіні, але Аннет їх не помічала.
На її столі, поруч із кришталевим келихом червоного вина й звітами про постачання трав, які секретарка надіслала їй з Кам’янця, лежав предмет, що здавався тут абсолютно чужорідним. Це був важкий фоліант у потемнілій від часу шкіряній оправі. Папір усередині був жовтим, крихким, із нерівними краями, що пахли болем, полином і чимось таким древнім, від чого серце мимоволі сповільнювало свій біг.
Аннет торкнулася обкладинки кінчиками пальців, і в ту ж мить її пронизав невидимий розряд — такий різкий, що пальці мимоволі сіпнулися, а по передпліччю прокотилася хвиля крижаних мурашок. Разом з цим з’явився глухий ниючий біль у суглобах, який раптово вибухнув у кістках, наче вона щойно цілий день порпалася руками без рукавичок у мокрій подільській землі вісімнадцятого століття.
Цей біль був знайомим, як старий ворог. Він тягнув за собою запах сирого коріння й противний присмак іржі на язиці.
— Звідки ти знала, Ганно? — прошепотіла Аннет у порожнечу готельного номера. — Звідки я…
Її власний голос здригнувся, раптом ставши скрипучим, наче то й не голос людський зовсім, а терлася гілка старої липи об другу гілку, таку само стару й крихку. Вона заплющила очі, і гул київських машин, який доти вривався у номер крізь розчинені вікна, просто зник, як наче його й не було.
Розчинився у часі й просторі…
Замість нього вона почула іржання коней, далекий крик сича й шелест очерету біля Смотрича. Це було там, де зараз стоять цехи її сучасної фабрики, де вона вирощує трави для свого зілля, яким рятує тисячі людей.
Вона не просто читала ці рядки. Вона їх згадувала. Бо це був не щоденник її далекої родички. Це була її власна сповідь, залишена самій собі як оте “послання у пляшці”, що добралося до неї крізь океан часу.
Кожна буковка, кожна загогулина на ній, виведена саморобним чорнилом, звареним колись із дубових горішків і ягід бузини, відгукувалася в її тілі фізичним відчуттям. Коли Аннет читала про «вузлувате коріння старості», вона відчувала, як її власні пальці, прикрашені дорогими перснями з натуральним камінням, стають важкими, зашкарублими, пахнуть полином і вологою мазаною долівкою знахарської хати на краю Кульчиївців.
— «Не втримаєш ти цей вогонь, дитино...» — прочитала вона вголос фразу з цього древнього щоденника.
У цю мить межа між далеким 1711-м роком і сьогоденням остаточно стерлася. Аннет відчула на губах смак гіркого диму. Перед її внутрішнім зором постала Маріка — дике дівча з очима кольору передгрозового неба.
— Ти — це я, — прошепотіла Аннет, думаючи про ту, чия рука багато десятиліть тому писала ці рядки, і по її щоці поповзла одинока солона сльоза, точнісінько така ж, яку Ганна змахнула триста років тому. — А Маріка... Маріка — це ж моя Марися. Моя онука, яку я так відчайдушно намагалася сховати від тіней минулого.
Аннет… а по-простому Ганна Степанівна раптом усвідомила жахливу істину: цей щоденник, який зберігався у її родині упродовж трьох століть, був не просто спадком. Це був спомин про неминучу катастрофу, яку вона вже одного разу пережила.
Та Ганна, яка ледь знала грамоту, записувала події, щоб попередити себе майбутню, щоб зараз, коли Войцехівські знову з’явилися на горизонті зі своїми претензіями на землі агромагната Чортополоха, вона встигла підставити руки під удар. Або бодай пом’якшити його. Якщо вийде…
Аннет здригнулася. Вона пам’ятала той холод, що йшов від маєтку пана у минулому житті. Вона пам’ятала, як той шляхтич із крижаним поглядом і залізним серцем дивився на її онуку. І вона знала, що те, що діється зараз у житті її єдиної онуки, теж неспроста…
— Цього разу, — Аннет стиснула кулаки, і її великий перстень з обсидіаном зблиснув у світлі лампи хижим блиском, — я не стоятиму на призьбі, склавши від безсилля руки. Тепер я маю власну силу й не дозволю попелу знову засипати наші очі.
Аннет перегорнула сторінку, де кривим почерком було виведено: «Я, Ганна Галаганиха, прозвана по-вуличному Чорною, пишу це для тих, хто прийде по моїй крові...»
Вона провела пальцем по власному прізвищу в паспорті, що лежав поруч на столі. Прізвище з тим самим коренем. Тільки тепер воно було викарбуване на золотих табличках її офісів, а тоді його тихо вимовляли по закутках як ім'я тієї, що знає таємницю життя і смерті.
Ворожка знову схилилася над товстим зошитом, переплетеним тонким дротом. Її очі, які вона ховала за темним склом окулярів, щоб не лякати людей, набули кольору потемнілого срібла.
Аннет почала читати першу главу своєї власної сповіді, відчуваючи, як дух старої відьми Ганни Галаганихи повністю опановує її свідомість. Бо вона теж повернулася… Тепер остаточно.
