Спочатку:
На сторінку книги
Маріка висипала жменю вже підсушеного чебрецю в окріп, і хатою вмить розлились пахощі духмяного літнього лугу. Вона затамувала подих, спостерігаючи, як дрібні листочки кружляють у гарячій воді, поступово віддаючи їй свій колір — від прозоро-жовтого до глибокого бурштинового. Кожен її рух був точним, за роки навчання у баби Ганни завченим до автоматизму, але думками дівчина була далеко від цієї печі й цих стін.
Вона пам’ятала той день, коли вперше зрозуміла, що бачить світ не так, як інші дівчатка її віку, з якими вона час від часу гралася, коли мама чи бабуся відпускали на вигін чи в леваду.
Їй було шість чи, може, сім років, зараз уже згадати важко. Тоді була весна, Смотрич розлився, затопивши прибережні верби, і повітря здавалося дівчаті солодким від вологої кори. Інші дівчатка з вереском бігали по березі, збираючи перші жовті квіти на криві віночки, а Маріка раптом завмерла біля старого, покрученого дуба, чиє коріння вчепилося в каміння каньйону.
Вона не просто побачила велике дерево, яке стояло трохи поодаль від води. Вона раптом почула, як воно… п’є воду, та ще й разом з тим натужно дихає. Причому почула вона це якось дивно, не вухами, як чують усі нормальні люди. Це була вібрація в її власних долонях, наче холодна річкова вода текла не по капілярах дуба, а безпосередньо через її власні жили.
Дівчинка тоді торкнулася сухої, мертвої на вигляд гілляки і раптом відчула під пальцями поштовх життя, такий сильний, що аж у потилиці стрельнуло. На очах у здивованої дитини з сірої бруньки вистрелив яскраво-зелений пагін. Маріка тоді злякалася, відсмикнула руки й сховала їх за спину, озираючись, чи, бува, ніхто не бачив цього «дива».
Але бабуся Ганна, що збирала кору неподалік, якраз усе й побачила. Та вона не вилаяла, не перехрестилася й не привернула до того, що сталося з дівчинкою, нічиєї уваги. Вона лише мовчки підійшла, поклала Маріці на голівку свою натруджену руку й тихо,щоб не почули зайві вуха, промовила:
— Ну що ж, чаша знайшла свого господаря. Тепер тримай її рівно, щоб не розхлюпати.
Маріка тоді тільки закліпала оченятами, бо неічого не зрозуміла, але з того часу й почалося її навчання у баби Ганни, яка тепер передавала онуці свої знання й уміння.
Сила оминула її матір, Орисю. Маріка іноді дивилася на матір з тихим сумом. Орися була наче чисте дзеркало, яке не затримувало в собі світла, переймаючись лише щоденними турботами.
Її світ обмежувався чистотою сорочок, вчасно видоєною коровою й страхом перед сільським старостою, який був очима, вухами й “кулаком” пана. Вона боялася того, що жило в Ганні, хрестилася щоразу, коли стара починала шепотіти над водою, і ще більше боялася побачити це в дочці.
Але ж дивись ти, дожила до такого…
Орися ж хотіла для Маріки «нормальної» долі. Щоб була як усі, щоб мовчала в церкві й не дивилася на сонце розплющеними очима, як робила це стара Ганна.
Але кров не питає дозволу. Вона тече через покоління, вибираючи собі нову чашу, і цією чашою й стала її донечка Маріка.
— Не бійся її, сили своєї, але й не випускай на волю без потреби, — вчила її Ганна, коли вони годинами бродили в глибині лісу, куди не заходили навіть найсміливіші дроворуби. — Відьомська сила, Маріко, — то не подарунок. То як вогонь у нашій печі: поки він за заслонкою, поки ти підкидаєш туди дрова з розумом, — він гріє, він варить їжу, він дає життя. А як вискочить іскра на підлогу, то спалить і хату, й тебе, і все село.
