Спочатку:
На сторінку книги
47.3.
Спостерігаючи з вікна за тим, що відбувається на вигоні, Ян узяв зі столу срібний гребінь і почав повільно розчісувати волосся, дивлячись на свої тремтячі пальці.
— Я — шляхтич, пан, — прошепотів він, намагаючись втихомирити серце, що калатало в горлі. — Я — закон. Моя рука сьогодні запалить факел, а отже, я правий. Світ належить сильнішим. У цьому селі це я…
Він не помітив, як на дорогому склі дзеркала з’явилася тонка тріщина. Вона пробігла зверху вниз, прямо через відображення, розтинаючи його обличчя навпіл — від чола до підборіддя. Ян дивився на свій спотворений образ, і на мить йому здалося, що з дзеркала на нього дивиться не він сам, а та сама чорна пустка, яка вже давно чекала на нього в тінях маєтку.
— Ведіть її, — наказав він гайдукам, які охороняли його спокій. — Час палити відьму. Час ставити у цьому всьому крапку…
Він накинув жупан, застебнув масивні золоті ґудзики до самого підборіддя, наче панцир, і вийшов із опочивальні. Кожен його крок по кам’яних плитах коридору відлунював у його власній душі болем, який тепер став його єдиним супутником. Він йшов на свій тріумф, не знаючи, що Покрова вже простелила перед ним шлях у безодню, з якої не повертаються навіть князі.
Біля важких дверей, що вели до великої зали, Ян, не помітивши сина, мало не перечепився через маленьку постать. Стась, у довгій нічній сорочці, босий і скуйовджений, стояв посеред холодного коридору. Його великі очі, так схожі на очі покійної матері, злякано блищали в напівтемряві.
— Тату? — тонкий голос хлопчика змусив Яна здригнутися. — Куди ти в таку рань? І навіщо тобі шабля?
Ян на мить застиг, його рука мимоволі торкнулася холодного руків’я. Він спробував пом’якшити вираз обличчя, але воно застигло, наче посмертна маска.
— Нічого такого, синку. Йди до себе, — відрізав він. — Де нянька?! Нимидоро! — гаркнув він так, що луна покотилася по коридорах. — Чому дитина блукає по маєтку, як привид? Я тебе навіщо тут тримаю милістю своєю? Відведи його негайно, поки я не вигнав тебе надвір!
Стара нянька, тремтячи від страху, випірнула з тіні й хотіла схопити малого за руку, але Стась не поворухнувся. Він дивився на батька так серйозно, як діти зазвичай не дивляться.
— Люди кажуть, що буде свято, — тихо промовив хлопчик. — Кажуть, будуть палити відьму. Це ту саму дівчину, тату? Ту красиву Маріку, чию бабусю ти кликав сюди?
Ян відчув, як усередині все похололо.
— Не верзи дурниць, Стасю. Відьми не бувають красивими.
— Бувають! — вигукнув малий, і в його очах заблищали сльози. — Це вона! Її бабуся давала мені пити те гірке зілля, коли я помирав від лихоманки! Вона тримала мене за руку й молилася, поки всі інші вже прощалися зі мною. Тату, ти не можеш... вона ж добра! І її онука теж добра, я знаю…
Ян на мить завагався. Перед очима пропливло бліде обличчя сина під час хвороби й та сама стара жінка, чию онуку він тепер наказав кинути у вогонь. Але за мить серце знову затягнулося кригою. Гординя, наче іржавий ланцюг, смикнула його вперед.
— Іди спати! — гаркнув він, обходячи сина. — Більше ні слова про це.
За мить Ян пішов далі, не озираючись, але за спиною ще довго чув тонкий розпачливий плач дитини. Через це кожен крок пана тепер здавався важчим, наче до його золотого жупана прив’язали каміння з тієї самої греблі, де колись загинув батько Маріки.
