Спочатку:
На сторінку книги
У свої двадцять Данило мав силу, якій заздрило все село, і навіть старі вольні козаки, що іноді заїжджали підкувати коней, поважно кивали, дивлячись на його роботу. Але сьогодні залізо було впертим. Воно ніяк не хотіло ставати слухняним, воно кришилося, вислизало з кліщів, наче відчувало, що думки майстра далеко звідси — за два переліски, у маленькій хаті під самісіньким лісом.
— Чого б’єш, як неживе? — прохрипів з напівтемряви дядько Гнат.
Він сидів на низькому ослоні, витираючи засмальцьованою ганчіркою обличчя, на якому сажа змішалася зі зморшками в химерний візерунок. Гнат був братом мельника, Данилового батька, і з дитинства брав племінника до себе, бо в того був рідкісний дар — відчувати нутро металу.
— Метал, хлопче, він як жінка: відчуває, коли ти з ним не серцем, а лише руками. Знову до своєї Маріки думками летиш?
Данило нічого не відповів, лише міцніше стиснув руків’я молота. Удар, ще удар. Ритмічний дзвін заліза об залізо зазвичай заспокоював його, але не сьогодні. Він знав, що в Кульчиївцях Маріку, як і її бабу Ганну, називають «чорною».
Хтось казав це з потаємним острахом, затискаючи в кулаці натільний хрестик, хтось — із надією, коли притискала хвороба, бо бачили в ній наступницю старої баби Ганни, яка сама рятувала людей і онуку теж навчила, а дехто, як ті самі місцеві пліткарки біля криниці на старому вигоні, — з люттю.
Але для нього вона була все тією ж дівчинкою, з якою вони ділили одну перепічку на двох, ховаючись від дощу під дахом старого млина.
Його життя було розтягнуте між двома стихіями: вогнем кузні й білим, солодкуватим пилом батьківського млина. Зранку, коли туман ще лежав над Смотричем важкою ковдрою, Данило допомагав батькові. Млин був великим, на дві пари жорен, збудований ще за старих часів.
Данило любив цей низький гул, від якого вібрували підошви чобіт, любив запах зерна, яке щойно перемололи на борошно. Він сам заковував важкі дубові лопаті колеса, що невпинно молотило річкову воду, сам правив жорна, насікаючи на камінні нові борозни.
Тогочасний млин був справжнім серцем громади, її вухами і язиком. Поки зерно повільно перетворювалося на борошно, селяни, що чекали своєї черги, обговорювали весь світ.
Поділля в цей час нагадувало розтривожений вулик. Річ Посполита дихала важко: шляхта гризлася між собою на сеймиках, король воював, а по селах перешіптувалися про козацькі загони Пилипа Орлика, що нібито от-от мають прийти з-за Дніпра.
Але найчастіше в Кульчиївцях, хоч і пошепки, говорили про пана Яна Войцехівського. Його маєток височів над селом, наче застигла кам’яна брила. Після смерті пані Терези, яка згасла під час пологів вісім років тому, Ян став наче чужий власній землі. Він міг тижнями не виходити з кабінету, а потім раптом вилітав на полювання, заганяючи коней і лякаючи селян своїм крижаним поглядом.
Право шляхтича було безмежним — він був і суддею, і катом. Захоче — накаже всипати дубців на стайні, захоче — забере останню корову за недоїмку. А Горбач, панський староста, тільки й чекав наказу, щоб показати силу й вислужитися.
Проте останнім часом пан шукав не грошей і не покірності. У його очах оселилася пустка, яку не могли заповнити ні полювання, ні дороге вино, ні похмурі звіти старости. Кажуть, він досі зберігав у кабінеті недоторканими речі покійної дружини, і саме це робило його серце подібним до зашкарублої криги. Воно не знало тепла, а отже, не знало й жалю.
Селяни намагалися оминати білий маєток десятою дорогою. Навіть птиці, здавалося, замовкали, коли тінь від високих мурів падала на шлях. Кожен стукіт копит вороного коня пана Яна сприймався як прихід самої долі. Люди знали: якщо Ян зупиняв погляд на чиємусь подвір’ї, чекай лиха.
Саме того дня, коли Маріка годувала качок біля річки, Ян Войцехівський вперше за довгий час відчув дивний неспокій. Він стояв на балконі, стискаючи холодні кам’яні перила, і дивився вниз, туди, де сріблився Смотрич. З такої відстані постать дівчини здавалася лише маленькою світлою цяткою на тлі темної води, але щось у її рухах, у тій впевненості, з якою вона трималася, змусило його серце сіпнутися від забутого роздратування... чи цікавості.
Він не звик до того, що на його землі щось квітне без його дозволу.
