Спочатку:
На сторінку книги
35.3.
— Сядь! — цикнула стара на нього так упевнено, що Данило мимоволі підкорився. — Маєток ти не візьмеш. Там гайдуки з мушкетами, там стіни у два лікті завтовшки. Ви тільки підставите свої дурні голови під кулі. Та є інший шлях. Слухай, бо вдруге не скажу.
Вона нахилилася ближче, і її очі блиснули диким молодим вогнем, який ніяк не пасував до її віку.
— Під маєтком, прямо під вежею, де тримають Маріку, є старі підземні ходи. Їх видовбали у скелях ще за князів, коли татари палили Поділля. Ян про них не знає, бо входи були завалені камінням ще сто років тому. Тільки я знаю те місце в каньйоні, де старий корінь сосни вказує на тріщину у скелі. Це вхід до підземель.
— Бабусечко... — Данило затамував подих. — Ви впевнені?
— Я там ховалася дівчиною, коли сюди приходили набіги, — Ганна кивнула. — Ти маєш мало часу. До Покрови залишилося всього нічого. Поки він її катує, ти маєш потайки, вночі, розчистити той хід. Але пам’ятай, сину: навіть якщо ти її витягнеш, життя тут вам більше не буде. Ви станете вовками, на яких полюватиме весь край. Потрібно тікати — на Січ або за Дунай, у турецькі землі.
— Я витягну її, — Данило стиснув кулак так, що шкіра на кісточках напружилася. — Хоч би мені довелося ту скелю зубами гризти. Я винесу її на руках.
Ганна поклала свою суху, пахучу від полину руку на його долоню.
— Ти сильний, ковалю. Але Ян уже розпалив багаття у своїй голові. Просто так він її не відпустить. Навіть якщо ти виведеш її з підземелля, він піде за вами по п’ятах, як скажений пес. Вогонь забере того, хто неправий... так я йому сказала. Але вогонь не розбирає, де праведник, а де грішник, коли він розгуляється. Та й коли це станеться, я того не відаю…
— Ви знову про цей вогонь... — Данило відчув, як серце стиснуло крижаними лещатами.
— Я бачила сон, Даниле, — голос Ганни став майже нечутним, вона дивилася кудись крізь нього. — Маріка стоїть посеред великого полум’я, а воно її не пече. Вона стає білою птахою і летить геть над Смотричем, у саму заграву. А Ян... Ян горить усередині свого розкішного маєтку, і стіни плавляться навколо нього, наче віск, і ніхто не може його загасити, бо вогонь той — із його власного серця.
— Це просто страшний сон, бабо Ганно! — вигукнув Данило, намагаючись відігнати важке передчуття. — Ми втечемо, ми побудуємо нову хату, ми забудемо цей кошмар!
Ганна лише тяжко зітхнула.
— Сон — це те, що вже написано на небі зорями. Ми тільки актори в цій виставі. Іди. Бери свій молот і дідів пістоль. Тобі треба бути в каньйоні до світанку. Кожна хвилина, поки вона там під залізом, — це крапля її крові, що витікає в землю.
Данило схопив зброю, накинув свиту і вибіг у ніч. Гроза на вулиці лютувала, небо розривали блискавки, освітлюючи похмуру вежу маєтку.
Ганна залишилася одна. Вона підійшла до вікна, дивлячись на далеку заграву вогнів над маєтком. Стара знала те, чого не хотів чути Данило: проклятий пан уже віддав наказ збирати хмиз.
Величезна купа сухого дерева вже росла на площі під навісом, схована від косого дощу, нагадуючи хижий хребет звіра, що чекає на свою жертву. Доля Маріки вже була вплетена в язики того майбутнього вогню, і жоден підземний хід не міг змінити того, що вже було призначено.
Чи таки міг? Данило дуже поспішав…
