Спочатку:
На сторінку книги
Глава 12. Столичне життя (12.1)
Минуло більш як десять років. Каньйон Смотрича й затишні, зарослі полином і споришем вулички Кам’янця залишилися в минулому, перетворившись на місце для короткого літнього відпочинку. Родина Чортополохів, як і планував Захар, остаточно підкорила столицю.
Тепер їхнім домом був двоярусний пентхаус на Печерську, де крізь панорамні вікна заввишки три метри було видно золоті куполи Лаври, сталевий блиск Дніпра й нескінченний потік машин, що нагадував рух крові у розпеченому тілі мегаполіса. Або, якщо набридало місто, розкішний маєток у Конча-Заспі.
Сімнадцятирічна Марися закінчувала один із найпрестижніших приватних ліцеїв Києва. Вона перетворилася на дівчину рідкісної, майже тривожної краси: бліда, наче молочна, шкіра, волосся кольору воронячого крила, що важкою хвилею спадало на плечі, і ті самі очі — темні омути, в яких зникав будь-хто, хто мав зухвалість зазирнути в них дуже глибоко.
У ліцеї її побоювалися. Вона ніколи не брала участі в галасливих вечірках «золотої молоді», не обговорювала бренди одягу й подорожі за кордон. Вона трималася осібно, оточена невидимим скляним щитом, який не пускав у її особистий простір однокласниць, які вважали себе кращими за неї. Иа їй на це було байдуже.
Ярина, яка за ці роки стала одним із найбільш затребуваних дизайнерів для київського бомонду, створила для доньки чудову кімнату в стилі суворого мінімалізму. Світло-сірі стіни, дороге освітлення, меблі від найкращих майстрів Італії. Але Марися потайки від батька перетворила цей неживий рай на своє власне святилище.
У кутках, за дизайнерськими кріслами, вона розкладала пучки сухої трави, які їй щомісяця привозила Аннет. У дорогому пентхаусі, серед скла, бетону й запаху дорогого мила, завжди ледь відчутно пахло гірким полином, любистком і чебрецем — запахом, який Захар так і не зміг вивітрити зі свого життя, скільки б освіжувачів повітря не встановлювали його покоївки.
— Маріє, ти готова? Ми вже запізнюємося, а затори сьогодні нещадні, — Захар зайшов у кімнату доньки без стуку.
Він застібав важкі золоті запонки, і цей рух був сповнений звичної впевненості. Захар став старшим, у його волоссі з’явилася ледь помітна благородна сивина, а в очах — крижаний блиск людини, яка звикла купувати лояльність цілих міст.
Марися сиділа біля вікна, не вмикаючи світла, і дивилася, як над Києвом збирається вечірня імла. Вона повільно повернулася. На ній була проста, але неймовірно дорога чорна сукня, яка не мала жодної зайвої деталі. На тлі струменистого шовку й глибокого оксамиту, які Ярина вже розклала для вечора, дівчина здавалася майже ефемерною. Її світла, тривожно-чиста шкіра робила ці дорогі вбрання просто зайвим шумом.
— Сьогодні справді такий важливий вечір, тату? — запитала вона.
Її голос став низьким, у ньому з’явилися ті самі ледь помітні вібруючі нотки, від яких у Захара мимоволі починала боліти потилиця.
— Найважливіший за останнє десятиліття для нашої родини, — Захар поглянув на свій годинник. — Десятиріччя нашої співпраці з «Ковальськими хлібами». Кіндрат влаштовує прийом у своєму новому заміському клубі «Ковальська Слобода». Там буде вся верхівка. Це не просто фуршет, це демонстрація сили нашого союзу.
— Данило теж там буде? — Марія вимовила це ім’я так, наче випустила на волю птаха, якого тримала в клітці всі ці роки.
— Звісно. Дан Коваль тепер — обличчя батьківської імперії. Він щойно повернувся з Лондона, де не просто розважався, а закінчив бізнес-школу з відзнакою. Кіндрат каже, що хлопець перевершив усі його сподівання. Справжній молодий лев, хватка як у батька.
Захар не помітив, як довгі пальці Марії міцно стиснули холодний мармур підвіконня. Протягом усіх цих одинадцяти років ім’я Данило… Дан… було для неї не просто іменем сина бізнес-партнера її батька.
Воно приходило у снах разом із шумом води на колесі старого сільського млина, від якого віяло вологою і спокоєм. Вона відчувала його присутність у просторі, як відчувають наближення грози задовго до того, як з’явиться перша хмара.
І хмари вже насувалися, та, окрім Аннет, їхнього руху ще ніхто не відчував…
