Спочатку:
На сторінку книги
31.3.
— Тільки торкніться, — прохрипів він низьким голосом. — Я на цьому підніжжі покладу кожного, хто посміє на мою дружину руку підняти. Свята земля за мене заступиться!
Але раптом Маріка поклала свою тонку руку на міцне плече Данила. Її дотик був дивно холодним і заспокійливим. Вона вийшла вперед, стаючи обличчям до обличчя з Яном. Вона була нижчою за нього на голову, але в цей момент здавалася нездоланною скелею.
— Ви знаєте правду, пане, — сказала вона тихо, але її голос почув кожен, хто був на ту мить під церковним дахом. — Ви знаєте, що коня вбив ваш страх. Він відчув вашу чорну душу і втік від неї, хапаючи в лісі все, що попало, аби тільки не чути вашого голосу.
Люди загули голосніше, тепер з осудом дивлячись на пана, проте ніхто не посмів стати на захист дівчини, бо боялися опинитися на її місці.
— Тис його вбив, пане. Отрута землі. Та сама отрута, яку ви щодня ллєте в серця своїх людей. Ви прийшли сюди не за тим, щоб помститися мені за смерть свого коня. Ви прийшли, бо боїтеся, що я вільна. Бо ви не можете купити моє серце, як ви купили цей жупан, — і молода жінка безстрашно показала пальцем на його одежину.
Ян, не тямлячи себе від люті, замахнувся нагайкою, його обличчя перекосилося від образи, але Данило перехопив його руку в повітрі з такою силою, що почувся хрускіт шкіряної рукавички.
— Геть із храму, кате, — сказав Кіндрат, виходячи з натовпу. Позаду нього встали дядько Гнат, косарі, мулярі — всі чоловіки села почали стискати кільце навколо пана. — Тут немає вашої влади. Тут Бог судить.
Ян дурним ніколи не був, тож він зрозумів: якщо він зараз віддасть наказ стріляти, церква перетвориться на бійню, і він сам теж може не вийти звідси живим — натовп розірве його на шматки голіруч. Він вирвав руку з хватки Данила і почав повільно відступати до дверей, важко дихаючи.
— Добре... — прошипів він, і його голос здався їм схожим на свист гадюки. — Вінчайтеся. Хай ваші молитви летять у повітря. Але знайте: щойно ви переступите поріг цієї церкви, ви станете здобиччю. Кожен метр землі поза цим порогом — мій. Кожне зерно, кожна крапля води — мої.
У церкві знову прокотився низький гул людських голосів.
— Я оголошую вас поза законом, — не вгавав розлючений шляхтич. — Коваля — за розбій, дівку — за чаклунство. Як тільки ваші ноги торкнуться пилу на дорозі, гайдуки мають наказ стріляти вам у саме серце. Ви самі згниєте у цьому млині, Маріко. Я перетворю ваше кохання, — він з огидою виплюнув це слово, — на вашу домовину…
Сказавши це, пан різко розвернувся і як навіжений вибіг на вулицю. Через мить почувся тупіт копит — гайдуки оточували церкву, займаючи позиції за кожним деревом, за кожним каменем.
Вони повинні були виконати наказ пана, і вони збиралися це зробити, навіть знаючи, що дівчитна ні в чому не винна…
Маріка подивилася на Данила. На її весільному вінку тремтіла пелюстка барвінку. Обряд було завершено, але замість свята на них чекала облога. Вона відчула на своїх грудях тепло оберега баби Ганни. Битва, про яку казала стара, почалася прямо на порозі неба.
Люди почали виходити з церкви, ті ж, хто підтримав Кіндрата з Гнатом, ставали у живий коридор, намагаючись захистити молодят своїми тілами…
