Спочатку:
На сторінку книги
35.2.
Маріка подивилася на нього з такою глибокою презирливою жалістю, що Ян мимоволі зціпив зуби так, що затріщали щелепи. Він ніяк не чекав, що вона виявиться аж настільки впертою.
— Ви хочете мого зізнання, бо без нього ваше сумління загризе вас швидше, ніж мене ці пацюки у підвалі. Коня вбила ваша злість, і мені його дуже шкода. І мене вб’є вона ж. То пийте мою кров, пане, але не чекайте, що я стану вашою спільницею у цій комедії.
Ян різко обернувся до ката, що стояв у тіні.
— Починай. Але пам’ятай — обличчя не чіпати. Я хочу, щоб вона бачила кожну мить своєї муки.
Кат повільно підійшов до дівчини. Його кроки були важкими, а дихання — хриплим. Він витягнув із жаровні довгі залізні щипці, що вже почали світитися малиновим вогнем.
— Дитинко, — пробасив він майже батьківським тоном, від якого кров холола в жилах. — Залізо не має серця. Воно не знає милосердя. Воно просто гріється і пече. Краще кажи зараз, поки твої пальці ще можуть тримати голку, а язик не прилип до піднебіння.
Вчорашня наречена, яка мріяла про обійми коханого, заплющила очі й почала шепотіти молитву, яку колись навчила баба Ганна. За стінами каземату в цей момент почалася гроза. Перший удар грому, наче розгніване небо, поглинув перший розпачливий крик дівчини, коли розпечений метал торкнувся її шкіри.
Тим часом у хаті баби Ганни панувала темрява, яку розганяло лише непевне світло єдиної лампадки під образами. Данило сидів за столом, обхопивши голову руками. Його пальці, звиклі до важкого молота, зараз безсило тремтіли.
Батько Кіндрат і дядько Гнат поїхали до Кам’янця до правників, але в глибині душі Данило знав — папір із гербом не зупинить розпеченого заліза, яке тримає рука ката.
Двері скрипнули, впускаючи вологий запах дощу, і до хати увійшла баба Ганна. Вона здавалася ще меншою, ніж зазвичай, згорбленою під вагою якоїсь страшної таємниці. У руках стара жінка тримала важкий згорток, загорнутий у таку само стару, потемнілу від часу полотняну хустку. Вона мовчки підійшла до столу і поклала його перед Данилом.
— Батько шукає порятунку в законах, — тихо сказала сільська відьма, розгортаючи вузол. — Але закон зараз тільки тут.
На стіл із глухим металевим звуком випав старий козацький пістоль із різьбленим срібним руків’ям і кривий кинджал, на чорненому лезі якого ледь помітно темніли дивні, викарбувані знаки.
— Бабо, що це? Звідки воно у вас? — Данило підняв очі, в яких блиснула надія, змішана з острахом.
— Це спадок твого діда, — Ганна сіла навпроти, і світло лампадки вихопило її обличчя, схоже на суху кору старого дерева. — Він залишив це мені на сховок, коли йшов на Січ і не повернувся. Казав, що настане час, коли залізо знадобиться більше за плуг. Ти хотів знати, як діяти? Слухай уважно.
Вона притишила голос, і він став схожим на шелест осіннього листя.
— Судді завтра не приїдуть. Ян поспішає. Я знаю, він уже викликав ката, бо боїться, що в місті справу затягнуть. Йому треба не закон, йому треба її крик, її злам. Він хоче спалити її на площі, щоб інші боялися. Щоб утвердити тут свою владу… Для нього це буде велике видовище — ніби він очищає село від скверни, а насправді — він просто намагається спалити свою ганьбу.
Данило схопився, рука мимоволі лягла на холодну сталь пістоля.
— Я не дам! Я зберу хлопців, ми підпалимо маєток з усіх чотирьох сторін!
