Спочатку:
На сторінку книги
43.2.
Данило заридав — страшно, по-чоловічому, без сліз, лише здригаючись розтерзаними болем грудьми. Його тіло трусилось від напруги. Кіндрат перезирнувся з Гнатом. Вони вже все вирішили в ту годину, поки Данило пробивав хід під землею. Маріка була приречена, це вони прийняли як неминучу жертву, але брати не могли дозволити Данилові піти слідом за нею у безглуздому самогубному пориві гніву.
— Послухай мене, сину, — Кіндрат зазирнув Данилові в очі, і в тому погляді було стільки болю, що молодий коваль мимоволі затих. — Ти сьогодні не підеш на вигін. Ти не побачиш цього вогню.
— Що?! Ви з глузду з’їхали?! Я маю бути там! — вигукнув Данило, намагаючись відштовхнути батька. — Вона чекатиме на мене! Вона має бачити, що я не злякався!
— Ні, — старий млинар був непохитним, як жорна його млина. — Ти — наше насіння, Даниле. Останній із нашого роду, в кому ще тече вільна кров. Якщо ти загинеш сьогодні, Ян виграє остаточно. Він зітре нас із цієї землі. Ми з Гнатом усе підготували. Гнат має в погребі те саме сонне зілля, яке йому колись дав старий аптекар-єврей у Кам’янці за порятунок сина.
Данило відсахнувся, зрозумівши намір старших, але Гнат уже міцно тримав його ззаду за лікті.
— Ви… ви… зрадники! Ось ви хто! — не тямлячи себе, вигукнув він, не вірячи, що чує це від батька з дядьком.
— Це не зрада, хлопче, це твій порятунок, — прошепотів дядько, і в його голосі бриніли сльози. — Ми зв’яжемо тебе і сховаємо в дальніх печерах Трьох Братів. Поки на площі горітиме вогонь, ти будеш спати глибоким безпам'ятним сном.
— Я прокляну вас! — закричав Данило, вириваючись із неймовірною силою. — Ви хочете, щоб я прокинувся, коли від неї залишиться тільки жменя попелу?! Як я буду дивитися в дзеркало? Як я буду ходити по цій землі?!
— Житимеш заради помсти! — Кіндрат вдарив сина по щоці — не зі злості, а з відчаю, щоб зупинити цю істерику. — Ти прокинешся, коли все скінчиться. Коли дим розвіється. Потім забереш тих хлопців, що сьогодні точили коси в кузні, і ви підете на Січ. Там станеш козаком. А через рік, через два... ти повернешся. Не з сокирою, а з полком. І тоді ти спалиш цей маєток так, що каміння плавитиметься. Але сьогодні... сьогодні ти маєш залишитися живим. Заради неї. Бо вона хотіла б, щоб ти жив.
— Батьку, не треба... благаю... я не зможу... — голос Данила зламався, він упав на груди Кіндратові.
— Гнате, давай мотузки й зілля. Швидко, — наказав Кіндрат, відвертаючись убік, щоб син не бачив, як по його старечому обличчю котяться важкі краплі. — Ми зробимо це зараз. До першого дзвону він має заснути.
Вони, навалившись на нього удвох, затягли Данила у стару комору біля входу в печери. Коваль боровся, як поранений лев, гарчав і благав, але батько й дядько, які були ще досить міцними чоловіками, діяли злагоджено, жорстоко й швидко. Там зазвичай діють люди, що рятують дитину з палаючої хати, ламаючи їй при цьому кістки, аби тільки витягти. Гнат, влупивши племінника важким кулаком у скроню, щоб той трохи притих — саме так він утихомирював сільських забіяк, — силоміць затиснув йому носа і влив у рот густу, гірку рідину, що пахла маком і прілою землею.
Через кілька довгих хвилин шалений опір Данила почав слабшати. Його могутні м’язи обм’якли, гнів у очах заступив каламутний сірий туман, а важка голова безсило впала на груди.
Кіндрат обережно поклав сина на суху солому і почав зв’язувати його руки й ноги міцними конопляними шнурами. Він затягував вузли надійно, щоб жоден порив гніву після пробудження не дав йому вирватися зашвидко.
— Пробач мені, мій єдиний, — шепотів Кіндрат, поправляючи пасмо волосся на лобі сина. — Ти зненавидиш мене. Можливо, ти захочеш мене вбити, коли розплющиш очі. Але ти будеш дихати. Ти будеш дихати за неї, за матір свою, за всіх нас.
— Що ми скажемо Орисі й бабі Ганні? — запитав Гнат, витираючи липкий піт із чола.
— Ганна й так усе знає… Але скажемо, що Данило пішов у плавні, щоб зібрати людей і вдарити з тилу, — Кіндрат підвівся, дивлячись на схід, де небо вже забарвилося в колір розпеченого заліза. — Нехай хоч у Орисі буде надія, поки вона стоятиме біля того стовпа. Вона не повинна знати, що ми здалися. Ходімо, Гнате. Треба завалити вхід до печери камінням, щоб жоден гайдук не знайшов його випадково. А потім... потім підемо на площу. Треба хоч востаннє подивитися дитині в очі. Щоб вона побачила в натовпі рідні обличчя і знала, що не одна в цьому вогні.
Вони підняли сплячого важкого Данила і понесли його в глибину каньйону, назавжди ховаючи свого останнього воїна від того страшного дня, що вже оголошував про себе першим невблаганним ударом церковного дзвона.
