Спочатку:
На сторінку книги
Глава 17. Розпач дівчини (17.1)
Важка глуха ніч старою мокрою ковдрою, кинутою на розпечене вугілля, опустилася на стомлені довгим днем Кульчиївці.
Маріка, хай як їй хотілося це зробити, не побігла сторчголов до Данила. Тільки намагалася приборкати серце, яке калатало так, що, здавалося, вискочить з грудей і впаде до ніг загнаним звіром.
Ноги ж самі, не питаючи волі дівчини, винесли її на високу кручу над Смотричем. Там, де річка внизу видавалася чорною змією, що застигла в глибокому сні, а вітер не шелестів листям, а свистів у вухах, наче розгніваний дух каньйону.
Вона у розпачі стояла на самому краєчку, задихана, з розпатланою косою, бо стрічку, якою її розкішна чорна коса була зав’язана, Маріка згубила десь по дорозі, й дивилася в порожнечу ночі таким само порожнім поглядом.
Весь її світ, такий затишний, вишитий червоними нитками сподівань, раптом розірвався на друзки. Подумати тільки! Ще якусь годину тому вона була нареченою, вільною пташкою, що лаштувала своє гніздо з коханим. А тепер вона перетворилася на здобич для хтивого пана.
Того пана, чийого сина врятувала її баба Ганна від смерті… Який же невдячний!
«Бог на землі...» — гірко прошепотіла вона, згадуючи обличчя Яна. Його крижаний спокій, його абсолютну впевненість у тому, що він має право розпоряджатися її тілом так само, як деревами у своєму лісі чи волами на стайні.
Він не бачив у ній людини. Для нього вона була дивним, красивим звіром, якого він вирішив присвоїти. Його «право першої ночі» було не законом — це був каприз розбещеного серця, яке давно забуло, що таке справжнє життя, де люди дихають в унісон, а не через чиюсь криваву забаганку.
Маріка заплющила очі й спробувала викликати в уяві те майбутнє, про яке мріяла ще вранці. Вона бачила їхню з Данилом ще не збудовану хату за млином — невелику, але світлу, з вікнами, що дивляться на воду. Бачила, як Данило повертається з кузні, витираючи сажу з лоба, а вона виносить йому кухоль холодного молока.
Вона чула сміх їхніх дітей, які бігають по траві, і відчувала запах свіжого хліба, який сама спекла у новій печі. Це майбутнє було таким реальним, таким теплим... воно пахло чесною працею і спокоєм.
Воно пахло їхнім спільним щастям. Тим щастям, про яке вона мріяла з дитинства.
А тепер над цим поки примарним щастям нависла тінь Яна Войцехівського. Шляхтича, який звик, що світ, принаймні у цьому конкретному селі, крутиться навколо його бажань.
Маріка згадала його покійну дружину Терезу. Кажуть, вона була як лілея — ніжна й покірна. Але чи була вона щасливою у тих кам'яних стінах? Чи, може, вона згасла саме тому, що не змогла витримати холодного тягаря цієї «панської любові», що більше схожа на залізну клітку?
Ян хотів і її перетворити на таку ж лілею — зірвати, потримати в руках, поки не зів'яне, і викинути, коли аромат набридне.
«Чому світ такий кривий? — думала дівчина, рвучи на друзки руками якусь гілочку. — Чому один чоловік, лише тому, що народився в шовках, може зламати життя сотням інших? Хіба його кров червоніша? Хіба його душа важить більше перед Господом?»
Душа важить перед Господом…
Вона думала про долю таких самих дівчат, як вона сама. Про знахарок, жінок, що знають силу трави. Їх завжди боялися і завжди потребували їхньої допомоги. Баба Ганна все життя рятувала людей, але люди все одно хрестилися, коли вона проходила повз їхні дворища, і потайки називали її «чорною».
Маріка завжди хотіла іншої долі. Вона хотіла бути просто дружиною коваля, просто матір'ю, просто людиною, якій не треба ховати свій дар у тіні лісу. Але тепер вона зрозуміла: її дар — це не тільки знання трав. Дар — це воля бути собою, коли весь світ вимагає стати покірною тінню, яка служитиме тому, хто народився паном.
Коли вона нарешті повернулася до хати, свічка вже догоряла, пускаючи по стінах довгі, покручені тіні. Орися сиділа в кутку, безладно перебираючи стрічки з посагу Маріки. Очі матері були червоними, а руки тремтіли так, що шовк вислизав із пальців.
— Ти повернулася... — тихо мовила Орися, не підводячи голови. — Марічко, доню, ти подумала? Ти ж бачиш — у нас нікого немає, хто б заступився. Данило... він же просто молодий хлопець. Пан зітре його в порох одним словом. Один наказ — і Данила заберуть у рекрути на двадцять років. Ти хочеш йому такої долі?
