Спочатку:
На сторінку книги
Глава 38. Прийом у Войцехівських (38.1)
Двоярусна квартира з високими стелями на Липках у самому серці Києва цього вечора сяяла вогнями так, наче всередині приземлилося невелике сузір’я, почіплявшись кришталевими лампами до стель.
Ярина Чортополох, ступивши за поріг, відчула, як у неї перехопило подих — не від захоплення, а від гострого власництва. Кожен вигин цих стін, кожна панель із рідкісного дерева, кожна світлова лінія була її проєктом. Вона знала, де тут приховані сейфи, і знала, як падає тінь у вітальні о сьомій вечора. Але сьогодні вона була тут гостею.
Ельжбета Войцехівська зустрічала їх на верхньому рівні, біля лакованих дерев’яних поручнів, що вели на другий поверх. На ній була сукня відьмацького темно-зеленого кольору, яка просто ідеально пасувала до холодного мармуру підлоги.
— Ярино, дорога, ще раз хочу подякувати за роботу від щирого серця, — Ельжбета простягнула руку з витонченістю королеви, що приймає васалів. — Ваш дизайн... він такий... цікавий. Ми, звісно, дещо змінили. Кшиштоф терпіти не може надмірності, тому ми прибрали ті золотисті акценти, які ви так любите. Дуже багато блиску втомлює очі, чи не так?
Ярина відчула, як усередині закипає лють, але натягнула свою фірмову посмішку, від якої віяло морозом. Лютувати вона буде потім, вдома, а зараз повинна витримати все, не дозволяючи собі переходити на емоції. Зрештою, політика — це завжди брудно, але без неї у цьому житті ніяк.
— Звісно, Ельжбето. Для людей, чиє життя позбавлене внутрішнього світла, золото завжди видається зайвим. Але я рада, що ви залишили систему кондиціонування — тут, мабуть, буває дуже холодно без додаткового підігріву.
Поруч Кшиштоф Войцехівський уже взяв в оборот Захара з Олександром, котрий, на відміну від сина, навіть не намагався сховати справжні емоції за ввічливою посмішкою. Господар представив їм пана Радзивіла — худорлявого поляка з таким довгим списком титулів, що вони ледь вміщалися на його візитці.
— Олександре, познайомтеся. Пан Радзивіл займається питаннями історичної справедливості. Він був вражений, дізнавшись, що Кульчиївці досі існують у такому... первозданному вигляді. Він навіть знайшов у своїх архівах записи про те, як його прапрадід позичав кошти… здається, вашим предкам на будівництво млина. Цікавий збіг, правда ж?
Старший Чортополох повільно випустив дим із сигари прямо в обличчя Радзивілу.
— Записи — це добре, пане. Головне, щоб там не було записів про те, як той самий прадід програв цей млин у карти моєму прадідові. У нас в Україні пам'ять на борги довга, а на панів — коротка.
Дан Коваль, поки батько пішов на виручку до Чортополохів, котрі й самі, здається, добре з усім справлялися, стояв біля фуршетного столу, але не торкався ні устриць, ні шампанського. Його погляд був прикутий до Марії. Вона була в сукні кольору нічного неба, що підкреслювала кожен вигин її тіла, яке вже давно перестало бути дитячим. Данило відчув, як у грудях тисне знайомий, важкий біль.
“Я чекав довгих п’ять років, — думав він, спостерігаючи за дівчиною. — Я допомагав її батькові, я вкладав мільйони в їхні елеватори, я чекав, поки вона виросте, щоб запропонувати їй не просто обручку, а половину своєї імперії. А зараз що? Що вона знайшла у цьому полякові, який може похвастатися хіба що надмірним гонором?..”
